1

Порожнеча. 

Десь у ділянці серця ніби чогось не вистачає. 

Чайник свистів вже десь другу хвилину. Олексій стояв навпроти газової плити, дивлячись крізь неї. Сильний потік вітру збив вазу з ліліями, що вже давно висохли, з підвіконня. Навіть дзвін розбитого скла не вивів чоловіка з трансу. На цей звук в кухню забігла знервована жінка. 

– Ти не поранився? – Настя схопила брата за плечі, розвертаючи до себе. Вона панічно оглянула Олексія з ніг до голови. Коли стало ясно, що він не постраждав, жінка, переступаючи уламки вази, підійшла до вікна, щоб зачинити. Чоловік думками все ще перебував десь поза цієї квартири. 

– Вимкни, вода скоро вся випарується, – жінка намагалася достукатися до брата, але коли зрозуміла, що все марно, сама викрутила ручку плити. 

– А коли прийде Славко? – Олексій ніби прокинувся. Ставлячи питання він повернувся до сестри, з надією заглядаючи в очі. 

– Не прийде, – жінка підійшла до чоловіка та провела рукою по його щоці. – Сьогодні не прийде, – на її очах почали виступати сльози. – Завтра також. Він більше не прийде. 

– Він образився на мене? – зелені очі наповнювалися соленою водою. – Я щось зробив не так? – Олексій схопив руку сестри та залився плачем. 

Жінка обійняла брата та обережно провела до стільця. Посадивши його, стримуючи власні сльози, вона прийнялася прибирати уламки вази. Квіти, що стояли в ній висохли вже як півроку. Але кожен раз, коли вона намагалась їх викинути, Олексій ніби з розуму сходив. Тому все, що лишалося – регулярно прибирати скло. Чоловік завжди вертав вазу з квітами на місце та відчиняв вікно. 

Сім місяців до того. 

Машини сигналили одна більше іншої. Година пік у центрі міста. Олексій їхав з роботи, на автоматі виконуючи ті ж самі рухи, що і кожного дня. Все однакове. Навіть в заторі кожного дня стояли одні й ті самі автомобілі. Чоловік думками вже був вдома, де його чекає єдина радість. Їжа. Готуючи щоразу щось нове, Олексій міг хоч якось урізноманітнити сірі будні. Вказівний палець правої руки, що тримала кермо, сам почав відстукувати ритм. З роздумів вибила колись улюблена пісня, що увімкнули на радіолінії. Згадались часи, коли були друзі. 

Чоловік зітхнув. 

– О, я обожнюю цю групу! – двері з пасажирської сторони відкрилися та у салон заскочив хлопчина на вигляд років двадцять. 

– Ти хто в біса такий? – Олексій був розлючений, що йому завадили посумувати під музику. – Якого ти заліз у мою машину? 

– Гей, уважніше, нам вже сигналять! – хлопець вказав на те, що колона почала рухатися. Машина тронулася, але не зовсім так, як мала б. – Ти що права купив? Хто так водить! Обережно треба, я ледве не вдарився! 

– Ти що собі думаєш, гівнюк?! – Олексія повністю вибила з колії ця ситуація, але він взяв якусь частину себе в руки та зміг рушити з місця. – Ще раз питаю: хто ти в біса такий? 

– Я Славко, приємно познайомитися, – хлопець посміхнувся на всі тридцять два, протягуючи руку. 

– Ти чого у чужу машину заліз? Жити набридло? – Олексій виглядав як типовий злий мужик. Широкі плечі, невеличка борідка та коротка стрижка. Підкреслював весь образ шрам, що простягався від вуха до носа. 

– Ну ти, перепрошую, ви мене не вб’єте, правда ж? – хлопець відсторонився назад, забираючи руку. 

– Значить так, Славко, чи як там тебе, я блокую двері і везу тебе туди, де ніхто ніколи не знайде, будеш знати, як по чужих автівках лазити, – Олексій говорив досить впевнено, що пасажир йому повірив. 

– Це саме те, чого я хочу! Я хочу, щоб мене ніхто не зміг знайти, – хлопець вмостився на сидінні зручніше, пристебнувши пасок безпеки. 

– Ти дійсно придурок, – зробив висновок чоловік. Він повернув у бік паркінгу якогось торгового центру. Зупинився на одному з вільних місць. 

– На вихід, – відрізав Олексій. 

– Так не чесно, ти казав зовсім інше, – почав тараторити незваний гість. 

– Пішов звідси, поки я добрий, – чоловік сам відстібнув пасок безпеки хлопця та потягнувся, щоб відкрити двері. 

– Воу, а ти, перепрошую, ви зразу йдете до справи, – Славко трохи піднявся, щоб зменшити відстань між їх обличчями. – Кажете одне, а робите зовсім інше, – хлопець усміхнувся. 

– Ну це вже ні в які рамки! – Олексій майже прокричав цю фразу. – Ти що собі думаєш, малий? 

– Я думаю, що я на стільки прекрасний, що ви хочете мене поцілувати, пане, – в очах хлопця загорілися вогники. 

Чоловік штовхнув двері з пасажирського боку. 

– Не змушуй мене застосовувати силу, та викидати тебе з МОЄЇ машини, – обличчя Олексія все ще нависало над Славком. 

– Вислухайте мене, – хлопець почав говорити серйозно. 

– Що мені тебе слухати? Я з такими як ти водитись не збираюсь, – чоловік все ж таки повернувся на своє місце, але двері все ще лишались відчиненими. 

– Ви не такий, яким здаєтесь, я знаю, що ви можете мені допомогти та не кините напризволяще, – Славко говорив швидко, ковтаючи слова. 

– І звідки ж ти, цікаво, це все знаєш? – Олексій стримувався, щоб не викинути нахабне хлопчисько геть, щось всередині не давало це зробити. 

– Просто знаю, – хлопець знизав плечима. – Мені зовсім немає куди йти, від мене відмовились всі, інакше я не творив би таких речей, як застрибнути у машину до незнайомця. 

– Чого ти хочеш? Грошей? – Олексія не на жарт виводила така поведінка. Він подивився на Славка, чий погляд був направлений кудись в іншу сторону. Згадав себе десять років тому. Батьки вигнали з дому, а всі друзі якось пропали. Чоловікові прийшлось пережити пекло, щоб вигризти у цьому суспільстві своє право на життя. Це все через дурне кохання. До людини своєї статі. 

– Ви не зрозумієте мене, добре, – хлопець змирився та вже збирався виходити з машини, але його схопили за руку. Олексій зрозумів, що дуже хотів би, щоб свого часу хтось допоміг йому. 

– Я не знаю, що ти такого наробив, але я зроблю все, що у моїх силах, – чоловік зітхнув. За останні десять років він зовсім втратив здібність говорити про щось окрім роботи. – Щоб допомогти тобі.