Чим ми думали?

— Я тільки зуби почищу, — промовив Денис, задкуючи у бік ванної.

Точно. Слушна думка. Перший поцілунок зі смаком пепероні – сумнівне задоволення. Хоча, про яке задоволення я взагалі кажу? Було враження, ніби збираюсь на візит до стоматолога.

— І я… — пішла слідом.

Встала поряд з Деном навпроти дзеркала, він мовчки простягнув мені запаковану зубну щітку. Невинна гігієнічна процедура вмить перетворилася на оду ніяковості. Кілька хвилин ми ялозили щітками під шипіння води з крана, потім по черзі прополоскали роти.

— Я готовий, — повідомив Денис, обтираючись рушником.

— Що мені робити?.. — я втратила будь-який контроль над власним тілом, а кімната, здавалося, зменшилась у розмірах 

— Як що? — фиркунула Віка з-за дверей. — Цілуй його!

Наче це так просто. Від хвилювання мені хотілося здохнути.

— Як тобі буде зручніше? –  тихенько запитала в Дена. — Може… може, я сяду на унітаз?

Він почухав потилицю.

— Не дуже хороша ідея… — зітхнув. — Так, я не робитиму цього в туалеті. Ходімо.

Денис поманив мене за собою в коридор. Підсунув мені взуття й почав одягатись сам.

— Ви куди намилились? – підскочили дівчата.

— Прогулятися.

На дворі було темно й прохолодно. Зривався вітерець. Я щільніше загорнулася в куртку й ступила слідом за Денисом на залиту світлом ліхтарів алею.

— Не хотів, щоб вони витріщались, — пояснив хлопець. – Це все і без того дивно… тому глядачі і коментатори точно будуть зайвими.

— Слухай, мабуть, ми взагалі дарма це затіяли.

Ось! Ось він, голос логіки. Шкода, що я так рідко прислухаюся до нього! Особливо останнім часом. Та ніч не стала виключенням. Якби ми тоді розійшлися в різні сторони, то все могло б скластися геть інакше. А, може, й добре, що не розійшлися… Я не знаю. Нічого не знаю, бо вже остаточно заплуталася. Стоп, повернімось до наших баранів. Тобто, до мене і Дена.

— Не дарма. Просто… просто давай спершу подихаємо повітрям.

Перехожих майже не було. Тишу порушував лише шелест листя і шум автівок на проспекті. Згодом, я зловила себе на думці, що радію нашій прогулянці. Після метушні на конкурсі та у квартирі Віки, спокій приносив справжню насолоду.

— Як справи на курсах? – запитала я, щоб зав’язати розмову. – Все виходить?

— Так, — коротко кивнув Денис.

Неочікувано. Зазвичай навіть натяк на його хобі призводить до нестримного потоку розповідей про кондитерське ремесло.

— Ми вже далеченько відійшли…

Раптом, без попередження чи бодай натяку, аби я приготувалась, Денис смикнув мене за рукав куртки й притягнув до себе. Я насилу втрималася на ногах. Було б кумедно, якби впала носом на бруківку… За цими думками й незчулась, як на моїх губ торкнулися Денисові.

Шкіру, немов обдало вогнем. Сором і страх змішалися в термоядерну суміш, яка вирувала тілом, збиваючи дихання. Це було щось схоже на відчуття під час першої поїздки за кермом й вальсу на випускному. В принципі, якщо довіритися, партнеру, то не так вже й складно. Якби ще не відчуття, ніби я зраджую Максу, було б навіть приємно. Мабуть.

 Те відчуття зародилося десь глибоко в грудях й ударною хвилею відштовхнуло мене від Дениса.

— Вибач… я… — відійшла від нього на кілька кроків. – Я не можу.

Хлопець нервово закусив губу, відвів погляд.

— Взагалі-то ти вже змогла.

— Ні! – я ніби прийшла в себе після сильного сп’яніння. – Забудь це.

— Яно.

— Мені треба додому. Вже пізно… — промимрила я, — в мене завтра зранку побачення!

Не чекаючи на відповідь Дена, зірвалась з місця. До гуртожитку було недалеко, тому я вирішила бігти саме туди. Якомога швидше, щоб не вистачало сил думати ще й про той дурний тренувальний поцілунок.

— Яно, та постій же ти! – кричав услід Денис. – Давай поговоримо!

— Все добре, — відмахнулась я. – Не бери в голову. Я дійсно запізнююсь. Скоро двері зачинять…

— Не йди з ним на побачення.

Я наче наштовхнулася на невидиму стіну. Зупинилась, не знаючи що робити далі.

— Чому? – запитала, дивлячись перед собою.

— Просто… Завтра буде дощ!

— Візьму парасольку.

— І вітер.

— Ми щось вигадаємо…

Денис мовчав настільки довго, що я встигла подумати, наче він вже пішов.

— Більше ніяких катаклізмів не передбачається? Завірюхи там… чи цунамі? – наважилася обернутись.

— Наче ні, але всяке можливо.

— Тоді я все ж піду.

— Я лише не хочу… не хочу, аби ти застудилась, — заговорив у звичній манері. — А то ще прийдеш до мене на десерт і заразиш якимось вірусняком. Ти ж не забула про нашу домовленість? Щосуботи.

— Про таке не забуду.

— Навіть якщо Биков буде проти?

— Чому він має бути проти? Ми ж лише друзі.

— Точно… — він невпевнено підійшов ближче, – Може, таки переночуєш у мене? У нас! У нас з Вікою.

— Ні, дякую. За все.

Яка ж важка розмова! Я посміхнулась Денису, той лише міцніше стиснув губи. Жбурнув ногою якийсь камінець і не зрозуміло чи то вилаявся, чи то прокашлявся.

— Тоді я проведу тебе.

— Не треба.

— Треба, Горобець! — хлопець рвучко порівнявся зі мною, узяв за руку й повів, як малу дитину. – Ніч на дворі. Невідомо, хто тут може вештатись. Гепнуть по голові, ще до свого омріяного побачення не доживеш.

— Постривай… Я зрозуміла.

— Що ти зрозуміла?

— Чому ти так дивно поводишся, — мені стало смішно. – Насправді тобі неприємно, що я стану зустрічатися з колишнім твоєї сестри. Ти ж від самого початку був проти… Повір, Віка вже давно нічого до нього не відчуває. Вона сама мені говорила!

Денис кинув на мене здивований погляд. Напевно, не розраховував, що я його розкушу.

— Як точно ти здогадалась, — хмикнув. – Дійсно розумна дівчина.

— А то!

У такому швидкому темпі, немов запізнювалися на потяг, ми перетнули сонний парк. Звернули на мою вулицю і дісталися гуртожитку.

— Все, звідси дійду сама, — повідомила я, вивільняючи свою долоню.

— Не хочеш закріпити урок? – вже з усмішкою запитав Денис. – На прощання.