Денис замість помідорів

Ема та Надя на емоціях пробачили Віці, а тому після конкурсу ми всі разом поїхали до неї додому – святкувати. Денис з такого приводу взяв вихідний і тому вся компанія була в зборі.

– Я замовила суші і метрову піцу, – повідомила Віка, розставляючи на столі тарілки.

– За мій рахунок, – додав Ден, але в його голосі не відчувалося образи. Часом, дивлячись на Гайсинських, я мимоволі жалкувала, що не маю брата чи сестри. Навіть попри постійну гризню, вони залишалися дуже близькими одне одному. – А на десерт – авторський чизкейк.

Ден відкрив холодильник й дістав торт. Бузкова глазур, що огортала чизкейк, немов шовк, місцями була вкрита кондитерським сріблом від чого у світлі переливалася різними відтінками.

– Нічого собі! – вигукнула Ема, випереджаючи мене. – Ти зробив торт у тон Яниної сукні?

Я якраз діставала футболку, аби нарешті переодягнутися після конкурсу. Поглянула на поділ своєї спідниці – дійсно дуже схожі кольори. Хлопець поспіхом запхав десерт назад у холодильник.

– Випадково вийшло, – пробурмотів він. – Фарба з курсів залишилася.

– Це все одно дуже мило з твого боку, – запевнила я. – І, мабуть, смачно.

– Угу… пошукаю ще один стілець.

Денис вибрався з кухні й зник за дверима своєї спальні. Не знаю, через що його пошуки так затягнулися, проте він не виходив до самого приїзду кур’єра з їжею.

– Хочу підняти цей келих Кока-Коли за нашого Горобчика, – урочисто промовила Віка. – Ніколи б у житті не подумала, що так сильно перейматимусь на особисте життя колишнього хлопця, але ти змогла перевернути мій світогляд з ніг на голову. Я щиро бажаю, щоб ваше з Максом побачення запам’яталося на все життя.

– Дякую, – я почервоніла. – Ви допомогли мені повірити в себе, і цього я точно ніколи не забуду. А щодо моїх зобов’язань перед вами…

– Забудь, – відмахнулась Надя. – Ти нам нічого не винна.

– Але ж якраз тобі я заборгувала найбільше!

Надя знизала плечима.

– Не в грошах щастя. Я і раніше насилу зводила кінці з кінцями… Мабуть, настав час визнати, що Київ мені не по кишені. Повернусь до батьків.

– Ні-і-і-і! – хором завили дівчата зі мною включно.

– А який сенс тут стирчати? Оренда квартири забирає практично увесь мій заробіток.

– То переїжджай до нас! – запропонувала Віка. – Поділимо кімнату на двох, дешевше буде. Ден, ти ж не проти?

– Якщо вона пообіцяє тримати кухню в чистоті.

Надя розпливлася в посмішці.

– Та я кухнею взагалі не користуюся, – на радощах запевнила вона. – Дійсно можна пожити у вас?

– Так, чому б ні? – знизала плечима Віка. – Будеш на мені манік практикувати.

Аж не вірилося, що не так давно ці двоє й дивитись одна на одну без відрази не могли. Якщо у Наді й залишалися якісь дрібні образи, то в ту мить усі вони зникли. Виходить, клуб Колишніх приніс набагато більше користі, ніж мені здавалося.

– Я вже так звик до вашого балагану, – зізнався Денис, – що навіть сумуватиму за ним.

Ема кивнула.

– Я теж. Мені подобалося допомагати Яні. Почуваюся класною керівничкою, яка випускає своїх учнів у дорослий світ. Не хочу, щоб це закінчувалось.

Надя просльозилася.

– Подайте мені серветку… Яночко, ми ж все одно будемо тобі подругами. Якщо виникатимуть якісь питання, то ти завжди можеш звернутися до нас.

– Будь-які питання, – Віка неоднозначно підняла одну брову. – Навіть найвідвертіші.

Надя постукала паличкою для суші по столу.

– І повертаючись до образу класної керівнички. Я хочу дати останні настанови перед побаченням.

– Точно! – підхопила Надя. – Давайте кожен щось порадить від себе.

Цікаво. Я пошкодувала, що не маю з собою блокнота. Майбутнє побачення було вирішальним, а тому я не мала права гальмувати.

– Я перша! – підняла руку Віка. – Оскільки ви домовилися зустрітись зранку, тому вірогідніше за все, підете гуляти містом. Давай йому змогу заплатити за тебе у транспорті й не поспішай самостійно відкривати двері. Він захоче проявити піклування, і ти повинна не заважити цьому.

– Але й без грошей з дому не йди, – вклинився Ден. – Візьми хоч щось про всяк випадок.

Далі продовжила Ема:

– Не бійся тілесного контакту. Якщо він захоче обійняти тебе чи взяти за руку, то не смикайся.

– Тільки перша не лізь, – знову ж таки додав Денис.

Надя не погодилась:

– Чим погана ініціатива? Вона вже довела, що має внутрішній стержень, тому якщо захоче – нехай лізе. З власного досвіду скажу, якби я першою не поцілувала одного зі своїх хлопців, то наша прогулянка могла б і не перерости у щось більше.

– Поцілунки – це як знак якості, – промовила Ема. – Якщо ви не поцілуєтесь, хоча б легенько, то вважай, що другого побачення не буде.

Тут мені стало трохи зле. Скільки помідори не цілуй, а впевненості це не додасть. Мені страх, як не хотілося осоромитись перед Максом. Тим паче знаючи яких дівчат він мав до мене. Я боялась, що випадково вкушу його, чи обслиню, чи… та могло статися що завгодно! Коли тобі років п’ятнадцять, то це варіант норми, а ось невміння цілуватися в майже двадцять – повна халепа.

Дівчата уважно прослідкували за моєю реакцією.

– Та ні! – закотила очі Ема. – Тільки не кажи, що ти ніколи не цілувалася.

Я не знала куди ховати погляд.

– Ну не те щоб ніколи… – невідомо навіщо намагалася виправдатись.

– Дідько, вона все ще не готова, – захникала Надя.

На кухні раптом стало тихо. Було навіть чутно, як лопаються бульбашки газу в пляшці Кока-Коли. Дівчата замислено полупали паличками роли, Денис роздивлявся скатертину, наче вперше її побачив.

– Гаразд, – Віка здійняла руки догори. – Я готова навчити тебе.

Мене аж заціпило.

– Ні! Фу…

– Ну, мені, знаєш, теж не дуже-то й хочеться, – насупилася Гайсінська. – Але це заради твого блага.

Я підірвалась на ноги, вдарившись колінами об кришку столу. Склянки небезпечно дзвякнули, а соєвий соус вихлюпнувся з контейнерів.