Фінальний шок

Я була абсолютно дезорієнтована. Та й не одна я – глядачі затамували подих, а дівчата розвісили вуха в очікуванні сенсації.

— Я знімаю з себе обов’язки члена журі, — спокійнісінько промовив Биков, — адже не залежно від старань учасниць моє суддівство буде упередженим.

Ну що? Який там за порядком шок? Третій? Ось він і настав.

— Свою королеву я обрав ще до початку конкурсу. Це… — о май гад! Він обернувся до мене. – Це ти, Яно.

Я не знала, як відреагувати. Взагалі здавалося, наче це сон. Найкращий з усіх можливих.

— О… — видохнула у повному розчуленні.

— Биков! – заверещала проректорка, руйнуючи таку прекрасну мить. – Може, ви дозволите продовжити захід? Не хочете бути в журі – займіть місце серед глядачів!

— Звісно… — винувато посміхнувся Макс.

Якби це був фільм, скажімо, від Нетфлікс, то на цьому моменті я б теж відмовилась від змагання й разом зі своїм коханим зникла у заході сонця. Але в житті все трохи прозаїчніше. На мене тиснуло ярмо відповідальності перед куратором — Антон Павлович так переймався чи то за мій успіх, чи то за свою можливу премію, що аж позеленів під час витівки Бикова. Та й декана я добряче дістала… То кидаю конкурс, то прошу повернути мене назад. Піти зі сцени було б справжнім свинством. Романтичним свинством.

— Я… мені треба… — почала хапати ротом повітря, намагаючись видушити з себе щось більш-менш адекватне.

— Вболіватиму за тебе, — сказав наостанок Макс і мимохідь вклонився глядачам.

Щойно той спустився зі сцени. Проректорка схопила мого героя за шкірки, точно як неслухняне кошеня, й відвела на передостанній ряд. Я поглянула на колишніх – ті лише розвели руками. Денис, напевно, залишався єдиним, кого не вразив Макс. Хлопець сидів, підперши щоку кулаком і щосили показував, наскільки йому нудно. Черствяк.

Ведучий повернувся до сценарію.

— Як-то кажуть у народі, show must go on! А тому я оголошую візитівку Маргарити Коваль. Підтримаймо дівчину оплесками!

За лаштунками панувала тиша. Учасниці раптом згуртувались і всі як одна стали ігнорувати мою присутність. Спільний ворог зближує. Це вже точно. Хоч особисто я нічого поганого для них не зробила, але статус ворога все ж отримала. Атмосфера була настільки напруженою, наче ми не на конкурсі Краси змагаємось, а чатуємо під стінами операційної.

Вони мовчали у проміжках між творчими номерами, не обмовились зі мною і словом після мого багатостраждального тіньового театру й спеціально не аплодували, коли стояли за спиною під час етапу опитування.

До речі про опитування. Не дарма його так боялися. Більшість дівчат тупили нереально. Одна у відповідь на «Хто із сучасних жінок є для вас прикладом?» назвала Олю Полякову. Інша на питання про евтаназію відповіла, що вакцинація – це рух до здорової нації. Були й такі, хто просто загадково посміхався і повертався на місце. Не скажу, що я вражала красномовністю, проте хоч якось протрималась:

— Яно, що ви робите для збереження екології планети? – прозвучало, коли дійшла черга до мене.

В голові пролунало «НІЧОГО». Але погоріти на такому питанні було б вкрай соромно. Довелося викручуватись:

— Стати більш екосвідомою мені допомагають обмежені фінанси. Зараз поясню: як і більшість студентів, я час від часу (майже постійно) відчуваю нестачу грошей, — глядачі схвально загуділи. – А відтак, борюся з забрудненням планети пластиком — не купую пакети в супермаркеті. Пхаю всі продукти прямо в рюкзак, до конспектів. Я зменшила кількість шкідливих викидів в атмосферу, бо не користуюсь автомобілем: таксі – це жахливо дорого. Також перейшла на свідоме споживання – одягаюсь в секонд-хенді, щоб дати друге життя вживаному одягу. А якщо нам затримуватимуть стипендію, то піду ще далі – вимкну холодильник, щоб не використовував зайву електроенергію. Все одно в нього нічого класти. Дякую.

Якщо вже обирати стратегію відвертості, то варто дотримуватися її до кінця. Звісно, відповідь так-собі, але чесно. Та й глядачі, ніби, нормально її сприйняли. Сумніваюсь, що хтось із присутніх дійсно переймається природою. А брехня, вона і в Африці брехня.

Ми потроху наближалися до фіналу. В перервах між виступами учасниць публіку розігрівали творчі колективи нашого університету та запрошені гості – команда гумористів з Ліги Сміху та якась рок-група, про котру ніхто ніколи не чув. Коли нас нарешті запросили для оголошення результатів, на дворі була глибока ніч. Я втомилась від шуму та уваги до себе. З одного боку хотіла, аби все скоріше закінчилось, а з іншого боялась, адже доведеться віч-на-віч зустрітися з Максом.

Всі судді-викладачі по черзі висловили свої враження. Суддям-студентам слова про всяк випадок не давали. Потім кожній із нас вручили пакунки з призами – мерчем нашого університету – чашкою, футболкою та блокнотом. Мені таке вручали після кожної наукової конференції. Вже хоч власну лавку відкривай.

— Друге місце і титул Віцеміс Київського Національного Лінгвістичного Університету отримує, — ведучий витримав довгу, гнітючу паузу. – Сметаніна Ярослава!

Оплески, овації, нагородження стрічкою та величезним букетом квітів. Ну, ви знаєте, як це відбувається.

— Переможницею цьогорічного конкурсу стає… — ще вічність очікування. – Аріна Мельник!

О… Хто б сумнівався! Мій піар-менеджер.

Аріна одягла корону, посміхнулась камерам, подякувала за «таку неочікувану» перемогу. Здається, навіть намагалась пустити сльозу, але в неї не вийшло. Всі свистіли і аплодували, зі стелі полетів дощ із блискучою мішурою. Розбиті програшем, інші учасниці почали потихеньку йти зі сцени…

— Але ми маємо ще одну номінацію! – вигукнув ректор. Він відійшов від Аріни. В ту ж мить до нього наблизилися ведучі з конвертом. – Звання Міс Глядацьких Симпатій отримує… Горобець Яна!

Щооо? Я думала, що вже нічому не здивуюсь.

— Вітаю, Яно, — промовив він, одягаючи на мене блакитну стрічку. — Ви стали родзинкою цього конкурсу!