Як на сповіді у священника

Я відчувала на собі погляди інших учасниць. Тулячись одна до одної, вони з’юрмилися за важкою шторою і повідкривали роти , як зграйка пташенят перед годуванням. Не знаю чому, але саме мій виступ був їм особливо цікавим. Напевно, сподівалися, побачити грандіозний провал і позбутися конкурентки на старті змагань.

Я змусила себе не озиратись. Зібрала думки до купи й продовжила:

— Зараз, стоячи перед вами, я не сумніваюсь в тому, що виглядаю привабливо. Ще б пак: вишукана сукня, зачіска, макіяж і, навіть, якийсь блискучий порошок, що втерла мені у шкіру подруга… Наразі це, – провела долонями вздовж свого силуету, – ідеалізований образ, до якого я йшла протягом останнього місяця. Щосили намагалась змінити себе, свій спосіб мислення, поведінку та звички. Але от халепа, коли в мене почало виходити, я втратила будь-який інтерес то цього фальшу? Тож, відкиньмо мішуру та подивімося на справжню Яну Горобець.

Я кивнула оператору, і той увімкнув відео. Щоб не заважати людям насолодитися видовищем, присіла спустивши ноги за край сцени. На фоновому полотні з’явилися кадри з нашого сімейного архіву. Можете тільки уявити, скільки нервів я витратила, вмовляючи маму переслати відео з її старого телефона.

— Ось так ми готуємось до Різдва, — почувся глос тата за кадром. – Зарізали кабанчика і робимо домашню ковбаску. Янусь, ану посміхнись на камеру.

— Не відволікай її! – пробурчала мама. – Не бачиш, дитина зайнята?

Чотирнадцятирічна я, у засаленому светрі та спортивних штанях, схопила дві свинячі ратиці і помахала ними над головою.

— Що тут вдієш? – промовила, дивлячись на друзів. Ті були вкрай розгубленими. – Я не веган, не захисниця прав тварин і вже точно не прихильниця правильного харчування. Проте вмію філігранно фарширувати свинячі кишки.

Наступні кадри перенесли мене на спортивний стадіон — загальношкільні змагання в День фізкультури.

— Вітаємо команду 10А класу з перемогою в естафеті! Сьогоднішній день вкотре довів, що у спорті, як і у повсякденному житті не можна здаватися. Навіть коли здається, наче шансів обійти противника вже не залишилося. Одна мить здатна змінити хід історії, — проголосив завуч, вручаючи класному керівнику грамоту.

Радість перемоги затьмарив розгніваний лемент мого однокласника:

— Ми б їх удєлали, якби не Горобець! Це ж всім зрозуміло, — вигукнув Женя Папій. – Янка нас усіх підставила.

Картинка завмерла, а потім посунулась, аби збільшити мене – втомлену, спітнілу та з розпатланою кучерявою чолкою. У той момент я відчайдушно намагалась сховатися за спинами вчителів, проте таки втрапила в об’єктив.

— Ага, я ненавиджу спорт, — поглянула на Макса. Той посміхнувся й опустив очі у стіл. — Усі ці присідання, біг, фітнес – цілковита каторга для мене.

Далі нарешті було те, чим я могла пишатися. Нарізка відеомоментів з моїми науковими досягненнями:

— Премію імені Максима Рильського за найкращий переклад відомих зарубіжних творів українською отримує Горобець Яна Олексіївна! – оголосили на першому.

— Особливу відзнаку за виступ на «Конференції з філологічних питань» отримує студентка другого курсу Яна Горобець.

— Яна нагороджується похвальним листом за високі досягнення в науковому дослідженні на тему: «Проблеми та тенденції розвитку іншомовної освіти в Україні».

Насправді такого матеріалу в мене назбиралося чимало, але час на візитну картку був обмежений, тому довелося показати лише мізерну частину. Та й хвальків ніхто не любить. Правда ж?

— Тепер гадаєте, що я – розважлива та серйозна? – запитала в суддів-викладачів. Ті впевнено кивнули у відповідь.

— Гордість курсу! – вигукнув Павлович. Закладаюся, він точно хильнув перед конкурсом.

— Я теж так думала… Та хіба ця дівчина, — вказала на стоп-кадр з собою, — здатна на таке?

Ну все. Час запалювати публіку!

Почався новий шматок відео. Зал заполонили баси з нічного клубу. Я знімала себе на витягнутій руці:

— ЮХУ! Чого всі такі сумні? – волала, видираючись на стілець біля барної стійки. – Пропоную пригостити гостей в честь мого флірту з незнайомцем! Всім шампанського! Підходьте до наливайки, не соромтесь!

— Горобику, злізь! – смикала мене за руку Віка.

— Чшшш…Не заважай відриватись, — я таки стала ногами на сидіння. Не знаю, як тоді не звалилась, бо мені й на тверезу голову повторяти побідне було б небезпечно. – Я королєва но-о-очі, сєгодня точна-а-а!

Половина зала вже скотилася під сидіння. Лише викладачі до останнього намагались стримати посмішки. Колишні поопускали голови, а Денис взагалі прикрив обличчя табличкою з горобцем.

— Як бачите, я не тільки не вмію співати, а й пити… Проте, дякувати Богу, не це відео зробило мене популярною, а інше. Вітайте ролик, що за добу набрав більше десяти тисяч переглядів на Тік-Ток!

Відео з піцою, під саундтрек з «Дєрєвні дураков» підкосив навіть найвитриваліших.

Я підвелась, повернулась на центр сцени. Довелось почекати, поки всі заспокояться. Дивно, але добровільно показавши людям те, чого я так соромилася, мені стало легко. Настільки легко, що сміх оточуючих підвищував настрій і мені самій.

— Своєю візитною карткою я хочу зруйнувати усталені кліше. Так, тихоня-ботанша може опинитись у чорному списку нічного клубу через непристойну поведінку. Шкільна лузерка – стати гордістю престижного столичного університету. Селючка – дефілювати на конкурсі Краси. А промоутер, який боїться підійти до перехожого, – відкрити душу цілому залу глядачів. Кожен з нас особливий, єдиний і неповторний! Не ховайтесь за масками та ролями. Будьте собою!

Кілька секунд ніхто не аплодував. Було так тихо, що можна було почути клацання мишки оператора, який вимикав моє відео. Я стояла й посміхалась, чекаючи команди ведучого, але й той трохи завис. І коли в мені почали закрадатися думки про провал, пролунали перші несміливі оплески від клубу Колишніх. Потім їх підхопили інші, а згодом (та-дам, час для другого шоку) глядачі почали підійматися. Ні, не йти з зали. Вони аплодували стоячи!