Дочекалися

І так, день якого всі чекали, а я боялася, нарешті настав. Конкурс. Я вирішила діяти суто інтуїтивно. Без сторонньої допомоги, порад чи хитрощів. Просто показати справжню Яну, а там що буде, то й буде. Навіть більше не боялась розчарувати Макса. Ну що вже поробиш? В будь-якому випадку гра закінчилась.

До речі, напередодні я таки змусила себе відповісти на його повідомлення:

«Все добре, не турбуйся. Мені навіть легше від того, що ти все знаєш» — та ні краплини, якщо чесно.

Макс відреагував на диво швидко:

«Ми можемо поговорити наживо?»

«Ні»

«Чому?»

«Бо мені соромно»

«Але тобі все одно не відвертітись. В мене ж заброньована зустріч з тобою»

Я дуже довго вигадувала дотепну відповідь, та нарешті відправила смайлик. Емодзі – незамінний помічник на випадок складних переговорів. Шкода, що не можна використовувати його і в реальному житті. Уявіть, як було б зручно.

В універі панувало відчуття свята. Актова зала стрімко наповнювалась глядачами, організатори бігали, мов шалені, а учасниці закінчували останні приготування. Дехто привів з собою цілу команду візажистів та перукарів. Куди не глянь – метушня, косметика, блиск… Аж голова обертом.

— Ти впевнена у цьому? – прошепотіла Віка, коли я зав’язувала шнурки. – Дефіле в кросівках… Такого ще не було.

Власне, це бентежило не тільки Віку. Всі дівчата у гримерці косили погляди в мій бік. Напевно думали, що я зовсім з глузду з’їхала. Ага, просто заздрили моїй винахідливості.

— В правилах не написано, що конкурсантки обов’язково мають бути у незручному взутті. Тим паче під сукнею не дуже й видно, — випросталась й розправила поділ спідниці. – На голові все нормально? Нічого не стирчить?

— За зачіску не турбуйся! — запевнила Віка. – Вона ідеальна.

Я торкнулась волосся кінчиками пальців. Не знаю, яку магію застосувала Гайсинська, проте їй таки вдалося приборкати кучері, що зазвичай жили окремим життям. Ну, знаєте, як змії на голові Медузи Горгони.

— Може, ще лаку додати? Щоб міцніше трималось…

Віка закотила очі.

— Ти тим волоссям горіхи колоти збираєшся? Менше мацай, і все буде добре.

Останнє  дзеркало окупувала Аріна зі за своєю свитою, тому довелося повірити подрузі на слово. В кімнату забігла студентка з мікрофоном в руках.

— Починаємо за п’ять хвилин! – вигукнула вона. – Шикуйтесь за кулісами.

Я помітила, як у Віки затремтіли руки. Бідолашна нервувала не на жарт. Не знаю, може, вона якимось чином змогла перейняти мою тривогу на себе, та особисто мене раптом заколисав цілковитий спокій. Вислів «гірше вже не буде» поступово перетворювався на моє життєве кредо.  

— Повертайся в зал, — підштовхнула Віку до виходу. – Ема і Надя вже там.

— Вони зі мною не розмовляють… — так, дівчата виявились значно стійкішими за мене. Утворили окрему коаліцію та не йшли на контакт зі «зрадницею».

— А вам і не треба розмовляти. Просто вболівайте за мене.

Віка сумно посміхнулась.

— Удачі, Горобчику, — вона обійняла мене. – Для нас ти вже переможниця. Заздрю твоїй сміливості…

— Хочеш, щоб в мене туш потекла? – я шмигнула носом, бо вже встигла розчулитись. – Все, чеши звідси!

— Добре.

— О, і ще одне! — згадала, коли Віка вже майже зникла з виду.

— Що?

— Аплодувати тільки мені, ясно? Я зі сцени все бачитиму.

— Ображаєш, — хмикнула Віка.

Дівчата розбилися на дві колони з обох боків сцени. Почулися оплески, заграла музика, голоси ведучих заполонили актову залу. Спершу вони не казали нічого цікавого: нахвалювали ректора та спонсорів, втирали глядачам якусь маячню про значимість краси, розіграли між собою кілька жартиків, аж поки не почали представляти членів журі. Щойно черга дійшла до Максим Бикова, зал вибухнув оваціями. Хм… ревнувати до сотні незнайомок – це нормально?

— А тепер зустрічайте наших неперевершених дівчат! Кожна з конкурсанток заслуговує перемоги, але тільки одна отримає корону і титул Міс КНЛУ – 2021!

Поїхали! Тобто пішли. Я й незчулась, як опинилася на сцені. Здавалось, моя свідомість витала за межами тіла. Ноги самі крокували по заданій траєкторії, стегна виляли – так, виявляється, вони на це здатні – у такт музиці, а ось сама я розчинилась серед глядачів. Відшукала свою групу підтримки. Колишні здійняли руки вгору і переді мною з’явилися три таблички — «Я», «Н», «А». Слідом за ними злетіла ще одна – з малюнком горобця.  Я опустила очі й помітила Дениса. Ну що за мила милість? Він теж приїхав!

Губи розпливлися по самі вуха. Я не втрималась і помахала друзям рукою.

— Факультет англійської філології зе бест! – вигукнув Антон Павлович, — Це моя студентка! З моєї групи!

Викладачка поряд штурхнула його ліктем, змушуючи замовкнути. Звісно, вона ж вболівала за мою конкурентку… Та й нехай, куратор все одно встиг зарядити мене позитивом. Настільки, що я нарешті наважилася подивитись на Макса. Ох… який то був епічний момент! З колонок якраз доносилося «Найкрасивіша» Тарабарової і на словах «Очей своїх не ховай» наші погляди зустрілися. Хімія, іскра, вибух! Бомба-ракета, тушка-граната. Нас наче скувало одним ланцюгом. Всі навкруги зникли, втратили будь-який сенс. Була лише я, він… ну і Тарабарова.

Ненавиджу вітчизняну попсу, але що душею кривити, організатори, як у воду гляділи, підбираючи музичний супровід для загального танцю! На репетиціях це не відчувалося, а ось під час виступу мене надихав кожен рядочок пісні. «Одягай найкращу сукню. Рухай тілом в такт!» — скомандувала співачка. І я рухала. Для свого найціннішого глядача… Так рухала, що випадково ляснула долонею по обличчю дівчину зліва.

По залу прокотилася хвиля сміху, але мене це більше не бентежило — не виключено, що далі я партачитиму ще більше.

— Поаплодуймо нашим красуням! – вигукнув один із ведучих, коли ми вистроїлися у формі літери «V». – Неймовірно! Не заздрю нашому журі… Вибір буде нелегкий.