Одна переписка замість тисячі слів

Перше, що я помітила – Віка поводилась геть нетипово для себе. Притаманна їй самовпевненість кудись зникла, плечі були опущені, а погляд блукав підлогою.

— Горобчику… — прошепотіла, закриваючи за собою двері. – Я налажала.

— Знаю.

— І щиро про це жалкую. Я не думала, що ми зможемо стати подругами… В мене-то і подруг ніколи не було. Хлопці – були, а ось подруги…

— В тебе їх не буде, поки вважатимеш себе розумнішою за інших.

Я відступила вбік, дозволяючи їй пройти в глиб кімнати. Віка роззирнулася по сторонах, побачила сукню й важко зітхнула.

— Ти не повинна відмовлятися від конкурсу.

— Я вже.

— Ще не пізно передумати! І я кажу це не тому, що пообіцяла Антону Павловичу, — нічого собі! У стресовій ситуації Віка навіть згадала ім’я викладача, — Ти маєш довести цю справу до кінця. Не заради Макса, а заради себе. Нехай усі дізнаються, яка ти насправді класна!

Я сіла на край ліжка, Віка опустилася поряд і продовжила:

— Якщо бути максимально щирою, то клуб Колишніх – найкраще, що відбувалося зі мною за останні роки. Завдяки тобі, Горобчику, я відчула себе потрібною. Саме через це і продовжувала вам брехати… Не хотіла втратити компанію. Егоїстка, знаю.

Кілька хвилин я мовчала, переварюючи почуте. Як би мені не хотілося злитися на Віку й далі, лють безповоротно згасала.

— Якщо чесно, то не очікувала, що ти прийдеш, — зізналась.

— Мене замучили совість та Денис. І якщо брата можна відіслати нафіг, то до совісті доводиться прислухатись. Тим паче…

Її вуста повільно розтягнулися у посмішці.

— Що ще? – я напружилась. – Не лякай мене ще більше!

— Маю тобі дещо показати, — Віка дістала телефон. – Після цього ти просто зобов’язана пробачити мені.

— Заінтригувала.

— Ось, — в її очах затанцювали вогники, — читай.

Віка відкрила свою переписку з Биковим. Спершу мені захотілося відвернутись. Було таке враження, наше я пхаю носа в чужу брудну білизну, але цікавість узяла гору.

«Ти придурок? Навіщо все розповів?!»

«Випадково! Як вона?»

«А мій стан тебе не бентежить? Я ж тепер ворог народу. Допоміг, називається!»

« Я поговорю з Яною, коли вона трохи заспокоїться»

«Ні в якому разі! Навпаки — не показуйся їй на очі. Бо ще від сорому в інший універ переведеться. Не роби гірше»

«Але тоді вона подумає, що я прикидався»

«Блін, Биков, не тупи! Я ж кажу, що вона ЗНАЄ!»

«Це ти тупиш. Вона мені дійсно подобається! А через усю цю хрінь тепер уникатиме»

«Шо? О_О» «В якому сенсі подобається???»

«В прямому. Все, гуляй, Віко. Я сам розберусь»

На мить в мене зупинилося серце. Перечитала все ще раз. Прекраснішого тексту я ніколи не бачила. Якби було можна, то роздрукувала б ті повідомлення на пам’ять! В рамочку і на стінку.

— Це правда? – запитала, повертаючи телефон. – Переписка реальна?

— Реальна.

— Присягаєшся?

— Навіщо мені ще гірше забрехуватись?

— Не знаю… Може, ти досі розраховуєш отримати дипломну.

— Та біс з нею, тією дипломною! Я сама напишу… куплю… Яка різниця! Зараз мова не про мене. Так, клуб був не зовсім чесним, але він теж приніс плоди. Головне, що завдяки йому, ви зустрілися.

Тут і не посперечаєшся. Сама б я ніколи не наважилася заговорити з Максом.

— Що мені робити далі?

— Спершу – надрати зад Аріні на конкурсі! – Віка кивнула на сукню. — А потім, дати шанс Бикову. Ну… і мені. Ну ж бо, Горобчику. Ти сильніша, ніж вважаєш.

Я подивилася на Віку. Не була впевненою, що чиню правильно. Може, й не варто було довіряти їй знову, але куди правди діти? Мені дійсно хотілося примирення.

— Пообіцяй бути чесною. Більше ніяких махінацій за моєю спиною.

— А ти пообіцяй не кидати конкурс Краси.

— З цим буде важко… Бо я вже кинула. Дорогою від тебе подзвонила декану.

— Дзвони ще раз! Або, якщо хочеш, я йому сама зателефоную, — завелася не на жарт. — Хоч зараз, поки не пізно!

— Ніч надворі.

— Значить, він точно не зайнятий, і візьме слухавку! Дай номер.

Я й сама розуміла, що маю повернутися на конкурс. Інакше Аріна думатиме, наче мене зламало відео з піцою. А ось і ні. Я доведу, що сильніша за неї та всіх інших учасниць разом узятих! І перед Максом з’явлюсь із гордо піднятою головою. Зрештою, чого мені соромитись власних почуттів?! Ну… гаразд, з останнім перегнула палицю… Насправді я знала, що навіть не насмілюсь подивитися в бік суддівського столу.

Тим часом Віка, вслухаючись у довгі гудки телефону, намотувала кола по кімнаті.

— Добрий вечір! – раптом просіяла вона. – Це Вікторія Гайсінська. Я з приводу Яни Горобець… Ой, вибачте, я не думала, що спатимете о… другій ночі. Але якщо вже прокинулись… То ви б не могли повернути Яну назад? Як це куди? У конкурс!

Я закрила обличчя руками.

— Він з просоння нічого не розуміє, — прошепотіла я.

— І що, що відмовилась? Вона ж дівчина! Має право передумати. – продовжувала Віка. — Дати їй слухавку? Окей.

Я аж спітніла. Та діватися нікуди, узяла телефон і приклала до вуха.

— Яно, — почулося на іншому кінці, – що відбувається? Ще трохи, і я сам тебе дискваліфікую!

Здавалось, той телефон аж розжарився від обурення одного з абонентів.

— Не треба! Вибачте, я не хотіла вас турбувати.

— То ви братимете участь чи ні? Питаю востаннє!

— Братиму, — видохнула я. – Братиму.

Не дочекавшись відповіді декана, Віка заключила мене в обійми.

— Ти молодець, Горобчику! Я тобою так пишаюся, — вона стерла сльозу. – Чесно кажучи, коли йшла сюди, я навіть не розраховувала, що ми помиримось.

— Постривай… — я відсторонилась. – Ти що лізла пожежною драбиною?

Віка зарум’янилась.