Щоб життя медом не здавалось

Нова сукня стала головною прикрасою кімнати. Я так трусилася над нею, що навіть побоялась сховати в шафу – та була старезною, трухлявою, зі загнутими гвіздками та скабками. Власне, як і належить гуртожитковим меблям. Натомість я повісила свій скарб на книжкову поличку навпроти свого ліжка й милувалася ним перед сном. Єдиний мінус – у нічній темряві це виглядало трохи лячно, ніби привид завис у повітрі. Та що поробиш… кращого місця в моїх апартаментах не було.

Настала черга генеральної репетиції. Я вже не нервувала, принаймні так, як раніше. Більше того, мені дійсно хотілося, щоб той конкурс скоріше відбувся. Вийти на сцену, зробити все від себе залежне й нарешті видихнути з полегшенням. А якщо Макс не жартував, і дійсно після всього запросить мене на побачення, то я стану найщасливішим Горобцем у світі.

— Загалом нормально! Але досі є, на що треба звернути увагу, – з виглядом великого театрала підсумував декан. – Яно, дефіле – це не військовий марш. Не варто так розмахувати руками… Катерино, не намагайся стати попереду інших учасниць, тебе і так добре видно. Так, що там по талантах? Увесь реквізит привезли? Перевірте, щоб все було на місці.

— Вибачте… — схопилася я. – А ви можете десь позначити, щоб під час мого виступу вимкнули світло?

— Ну… якщо тобі так буде комфортніше, — хмикнув чоловік.

Між дівчатами прокотився смішок.

— А ще позначте, — втрутилась Аріна, — щоб глядачі заплющили очі під час її танцю, візитної картки та опитування. Пожалійте їхню психіку.

Мене така нахабність неабияк розлютила. З вуст колишніх вилітали й гірші підколи, але то було у позитивному руслі, а ось красотуля говорила з неприхованою уїдливістю. Я склала руки на грудях, щоб виглядати більш загрозливою:

— Боже, як смішно! Ти часом не думала спробувати себе в стендапі?

— Ні, — спокійно відповіла дівчина.

— Шкода, бо потенціал так і пре.

Аріна нахмурила брови.

— Куди там мені… — награно зітхнула вона. — Я б все одно не змогла розсмішити людей краще ніж ти, коли розгулювала у костюмі піци.

Мені зробилося зле, я скосила погляд на інших дівчат – ті на силу стримували сміх. Не обов’язково було володіти геніальною дедукцією, аби зрозуміти, що всі в курсі.

Аріна дістала телефон і повернула його екраном до мене. Вся та впевненість, про яку я писала вище, просто вивітрилась… Знаєте, що там було? Ні, не фото! Вона зняла відео, підставила під нього музику й завантажила це у тікток. Контент непоганий – я наближаюсь до людей, хочу дати їм листівку, але потім соромлюся й удаю, що просто проходила повз. І так кілька разів поспіль. Якби у головній ролі був хтось інший, то виглядало б дійсно смішно.

— Ледь не забула! – в очах Аріни заграли бісики. – Хорошим настроєм треба ділитися з іншими.

І ця коза поширила ролик у всі соціальні мережі. Ну що, Горобець, хотіла привернути увагу Бикова – тобі це точно вдалося. Насолоджуйся популярністю.

— Ти… ти… — у мені боролися два нестримні бажання. Хотілося розбити той телефон об голову Аріни і водночас голосно розплакатися. Ні перше, ні друге я собі дозволити не могла. Натомість звернулася до дівчат: – А що ви смієтесь? Сьогодні вона тролить мене, а завтра за вас візьметься!

Сподівалась, що хоч декан за мене заступиться, але виявилось, що увесь цей час він обговорював якісь питання зі звукооператором. Я ніби повернулася в школу – почувалася затюканою, самотньою дівчинкою, над якою насміхаються сильніші.

Так і не дібравши слів, аби відповісти Аріні, я покинула репетицію. Відсиділа ще одну лекцію, а потім втекла у гуртожиток. Тим часом відео, як бісів Коронавірус, поширювалося між усіма моїми знайомими.

— От падлюка! – лютувала Ема телефонною розмовою. – Ти, головне, не ведись на цю провокацію. Вона лише намагається зламати тебе.

— В неї виходить.

— Забий. Я б зрозуміла, якби ти там голою була чи під кайфом… а так просто працюєш. Тут нема чого соромитись.

— Я – посміховисько, — заскиглила, падаючи на подушку. — Блін, стільки працювати над образом… Всі ці вії та макіяжі… для чого? Щоб в результаті запам’ятатися піцою? Постривай, хтось приперся…

Я витерла сльози, взула капці й пішла відчиняти. Останнім часом сусідка навпроти заходилася позичати цукор. Вибачте, але мої запаси теж не безкінечні! Та й настрій був настільки кепський, що я налаштувалась виказати все обурення, яке мало звалитися на Аріну.

— Що? – гаркнула, штовхнувши двері.

— Привіт.

На порозі стояв… точно! Макс. Він збентежено посміхнувся, а разом з тим погасив у мені всю накопичену лють.

— О… — функція красномовства, як завжди, заглючила. — Як ти тут… Як?

— Прийшов поговорити, можна увійти?

— Звісно, — промовила я, аж потім згадала про сукню. Не хотіла засвітити свій головний козир. – Ні. Вибач.

— Ти плакала? – раптом запитав Биков.

— Ні.

Я відвела погляд.

— Тоді чому в тебе червоні очі?

— Алергія, — збрехала перше, що спало на думку.

— На Аріну?

По мені немов розряд току пройшовся. Померла остання, квола надія на те, що до Макса відео не дійде.

— Ти дивився?

— Так, — кивнув. — Але я не бачу жодної причини, щоб плакати. Ну посміялися з тебе, і що? Це ж навпаки добре — ти підняла людям настрій.

— Ти не розумієш… — я не хотіла нити перед, але мені подобалося, як він мене жалів, тому не змогла зупинитись. – Я ж сама винна! Мене ніхто не змушував одягати той костюм. Треба було відмовитись, коли з мене почав кепкувати Денис. Але ж ні, хотіла довести справу до кінця…

— Думаю, Денису вже теж перепало від Віки.

Я не відразу зрозуміла, наскільки велике значення мала його репліка. Спершу посміхнулась, а потім мені стало жарко. Звідки він знав, що Денис – брат Віки? Стала панічно згадувати наші розмови… Я ж точно ніколи не згадувала про будь-кого з дівчат! Тоді чому із сотень Денисів у столиці він згадав саме про того?