Сукні, шмарклі й бличкучі карми

Час до конкурсу невпинно спливав. Я намагалась не гаяти ані хвилини. Вдень, під суворим наглядом колишніх, репетирувала танець і дефіле, ввечері, увімкнувши настільну лампу, доводила до досконалості свій тіньовий театр – єдине, що в мене більш-менш виходило, а вночі писала текст для візитної картки.

— Ти маєш рухатись плавно… пластично, — всоте повторювала Ема, спостерігаючи за моїми конвульсіями під музику. – Відчуй ритм.

— Я відчуваю.

— То чому тоді смикаєшся, як зламаний робот-пилосос? Мій дід, коли вип’є, і то краще танцює.

— Так, Горобчику, — кивнула Віка. – Ти занадто скута. Розслабся і спробуй отримати задоволення.

Надя хіхікнула:

— Ти кажеш, як мій перший хлопець. Але то було не про танець…

— Та годі, в неї просто стиль такий! – став на мій захист Денис. І це той, хто сміявся гучніше за інших. – Щось типу техно…

— Яке техно у вечірній сукні?! – обурилася Віка.

— До речі про сукню, — Ема і Надя переглянулися. – Може, зробимо паузу і поїдемо по сукню?

То була хороша ідея. Сукня – один із найважливіших елементів конкурсу, а я й досі не забронювала її в прокаті. Краще зробити це завчасно, аби в останній день не ганяти по Києву в пошуках чогось пристойного.

— Я не проти.

— Ден, поїдеш з нами? – запитала Віка. – Чоловіча оцінка не завадить.

Ну клас. Який сенс у присутності хлопця, котрий заявляв, що мені варто виступати в костюмі піци. І взагалі, відколи це він став членом нашого клубу? Затесався зайцем без запрошення.

— Це не обов’язково. В нього, мабуть, купа більш важливих справ.

— Та ні, — знизав плечима Денис. – Я сьогодні вихідний.

— Якраз є час, аби підготуватися до наступного заняття на курсах, — не відступала я, сподіваючись, що хоч це його зачепить.

— Я і так встигну.

Ема звела погляд до неба.

— Ти що, соромишся Дениса? – хмикнула.

— Ні, — збрехала я.

— Ну то поїхали!

Я уявлення не мала, чому Ден вирішив попхатися з ним. На його місці, я б сиділа вдома і насолоджувалася відсутністю дівок, які останнім часом окупували ледь не увесь простір його житла. Ні, ну тепер-то я, звісно, знаю його мотиви, але вам поки що про них не розповім. Має ж бути в моїй писанині хоч якась інтрига. Коротше, поїхали далі…

Ми дісталися торговельного центру й відшукали магазин, про який говорила Надя.

— Це тут, — вона розпливлася у посмішці. — Чи не рай?

— Кому як, — прошепотіла я.

З-за стійки визирнула продавчиня – пухкенька жіночка у літах.

— Вітаю! – промовила вона. — Чим можу допомогти?

— Добрий день… — Віка пройшлася уздовж десятків вішаків із сукнями. – Що ви даєте на прокат?

Продавчиня провела нас до окремого закапелку.

— Ось, одяг з історією. Є вінтаж, є сучасні моделі... Можете роздивитися і приміряти. Якщо виникнуть питання – я буду поряд.

— Добре.

Я з повною розгубленістю подивилася на дівчат, а ті зрозуміли, що треба брати ініціативу в свої руки, й заходилися носити у примірочну один наряд за іншим.

Денис теж встрягав з пропозиціями, але вони швидко відкидалися «експертами».

— Просто сядь на диванчик і чекай, поки Яна не переодягнеться! – скомандувала Віка. – Тоді й скажеш свою думку.

— Яка ж ти нестерпна, — скривився він.

— Як і належить сестрі.

Все ж таки, Денис послухався — всівся навпроти примірочної, як суддя якогось шоу про моду, і заявив:

— Чекаю на перший образ!

— То почекай ще… — пропихтіла я, намагаючись розібратися з бретельками на сукні. Почувалася рибою, що потрапила у сіті. Нарешті влізла, застібнула блискавку на спині і стерла піт з чола. – Ну як?

Відсунула завісу, показуючи Денису і колишнім сріблясте непорозуміння на собі.

— Як трансвестит, — постановив хлопець.

— А на вішалці вона здавалася такою стильною, — зітхнула Надя. – Давай наступну.

Я позбулася срібної сукні й одягнула атласну червону. Ось вона Денису сподобалась:

— Хм… непогано! – промовив він. – Навіть дуже.

Віка поспіхом прикрила мене черговою сукнею.

— Хто б сумнівався! – вигукнула вона. – Там же соски просвічуються.

Я залилася фарбою, як хамелеон, й забігла у примірочну.

— Скажи, що ти нічого не помітив! – змолилася звідти. – Ден!

— Хочеш, щоб я збрехав?

Взагалі-то я хотіла, щоб він кудись зник.

— Тоді просто мовчи, — зціпивши зуби, пірнула в синю, оздоблену стразами Сваровські.

— Нормально, — схвалила Віка. – А тобі самій як?

Я покружляла біля дзеркала. Виглядало дійсно гарно: благородний, насичений колір, не вульгарне, але відкрите декольте, та й розмір мені підходив. Вже думала зупинити вибір на тому варіанті, коли у дзеркалі промайнула інша сукня.

Я обернулася. Неподалік від нас продавчиня одягала на манекен дещо абсолютно дивовижне. З ледь не дитячим захватом я обійшла навколо неї.

— Як гарно… — вихопилось в мене.

Та сукня перевершувала всі інші в магазині. Виділялася, мов троянда посеред ромашкового поля. Вона була ніжною, димчато-бузового кольору. Не розцяцькована камінцями, бісером чи іншими радощами сороки, та пори це притягувала погляд. Я ніколи не думала, що зможу закохатися в одяг, але так воно і сталося.

— Новинка, — відрекламувала продавчиня, коли колишні з Денисом теж зібралися навколо манекену. – Шифон з люрексовою ниткою. На вагу, як пір’їнка.

— Скільки вона коштує? – запитала Ема.

— Три вісімсот.

Авжеж, я не могла таке собі дозволити. Мені навіть п’ятсот гривень за прокат було важко віддати, а така сума, ще й за річ, яка одягнеться лише один раз… Я провела кінчиками пальців по спідниці, прощаючись з тією красунею.

— Якщо хочете, можете приміряти, — загорілася жінка, помітивши мій захват. – Маю ще одну таку.

— Та ні, — навіщо собі серце краяти? — Дякую.

— Не відмовляйся! – промовила Ема. – Хоча б подивишся, як вона на тобі сидітиме. На манекенах все круто виглядає, а на тілі – інша історія. Хоч не сумуватимеш.