У вашій піці Горобець

Денис підозріло подивився на мене.

— Можу лише уявити, наскільки тобі потрібні гроші, якщо роздача листівок викликає посмішку по самі вуха, — промовив він.

Ну не могла я приховувати ейфорію, не могла. Знала, що не гарно вихвалятися успіхами в особистому житті перед людиною, яка щойно розірвала стосунки, але мене наче прорвало:

— Макс провів додому! Ну не провів.. він теж сюди йшов, проте це виглядало так, наче дійсно провів. І знаєш що?

— Ти впісялась від щастя? – хмикнув.

— Ні… майже. Він назвав мене милою!

— Теж мені комплімент.

Нічого він не розумів… Черствий, як позавчорашній хліб. Я вирішила змінити тему, аби скептицизм Дена не затьмарював мій хороший настрій.

— Як твої курси?

В нього загорілися очі.

— Завтра перше заняття! І відразу практика глянцевої глазурі, — заторохтів десертний маніяк. – Не можу дочекатися! Звісно, трохи хвилююсь, бо не ж не хочу напартачити… Треба добре себе зарекомендувати перед Мариною Іванченко. Блін, це так хвилююче!

— Ото тебе штирить, — не витримала я.

— Хто б казав! – Денис розтягнув губи у посмішці й захлопав віями, копіюючи мене: — Макс подивився на мене! Макс подихав у мій бік. О… Макс, він навіть говорив зі мною – життя прожите не дарма.

— Ну я хоча б за реальною людиною впадаю, а ти за кондитеркою.

— Згадується мені, як хтось називав ту кондитерку райською!

Було діло. Я досі пам’ятаю той смак, але Дену про це знати не обов’язково.

— Колись ти випечеш велику імбирну печенюшку і одружишся на ній.

— Гумор дошколяти.

— А по-моєму, дотепно… — ми дісталися невеличкої піцерії. Насправді я дуже часто проходила повз неї, проте нічого там не купувала через високі ціни. – Це тут?

— Так. Проходь всередину, я покличу старшого.

Заклад був витриманий у класичному італійському стилі, затишний та світлий. У такий не соромно закликати гостей. Лишень я встигла роздивитися інтер’єр, як до мене вже повернувся Ден, а разом з ним і менеджер.

— Дорий вечір, Яно, — привітався чоловік й поклав на столик біля мене стос яскравих листівок. Досить високий, маю визнати. – Перевдягнутися можна у підсобці.

— Передягнутися? – не зрозуміла.

— У костюм.

— Який костюм? – я подивилася на Дениса, але той тільки знизав плечима.

Менеджер відповів замість нього

— Піци. Хіба вам не пояснили? – невдоволено похитав головою. — Ми ж тому й платимо більше, ніж прийнято, бо промоутер має бути удягнений у костюм. Денисе, покажи Яні, куди пройти.

— Гаразд…

Я попленталася слідом за Деном. Інтуїція підказувала, що вбрання мені не сподобається, але я навіть не уявляла, наскільки. Посеред кімнати для персоналу стояв гігантський поролоновий кусень піци з отворами для голови, рук і ніг.

— Ну… — Денис почухав потилицю. – Принаймні тобі буде тепленько.

Я захотіла тріснути його об стіну, чесне слово.

— Чому ти мене не попередив! – прошипіла, тицяючи пальцем у «піцу», — А якщо я зустріну Макса у такому вигляді?!

— Я й сам не знав! Чесно, — він зобразив невинне личко. – Ти хоч приміряй. Може, воно не так вже й погано буде.

Я скинула куртку й натягнула костюм поверх светра. Почувалась максимально по-дурному. Руки стирчали й не опускалися, між ніг висіла салямі розміром з тарілку, а бортик піци впирався у підборіддя, як бандаж після перелому шиї.

— Як я до такого докотилася…

— Тобі личить, — промовив Денис, насилу стримуючи сміх. – І обличчя таке червоне… наче помідорка чері. Якраз в тему.

— Мовчи! Якщо хочеш жити, то мовчи.

— Слухай, а може тобі піти у цьому на конкурс? Точно будеш виділятися на фоні інших. І на сукню не треба витрачатися. Все-все… замовкнув!

Так, мене з дитинства вчили, що будь-яку роботу треба поважати. Якби я зустріла когось у такому костюмі, то б просто узяла листівку й пішла далі. Але самій вийти на вулицю у вигляді піци, ще й з моєю сором’язливістю, прирівнювалося самогубству.

— Якщо зробиш хоч одне фото… — загарчала я, — Ні, якщо навіть подумаєш про це, то я за себе не ручаюся.

— Добре, — кивнув Денис.

Я зітхнула, зібрала волю в кулак й пішла працювати. Так. А що робити? Маю ж я чимось платити за ту бісову сукню.

— Як роздасте, зайдіть в мій кабінет за оплатою, — кинув у спину менеджер.

Що вам сказати… Враження грандіозні. Попри такий масивний одяг, я почувалась абсолютно голою. Першу листівку віддала лише через хвилин десять через після того, як опинилася на вулиці. Спершу просто стояла посеред тротуару й молилася, щоб не зустріти нікого зі знайомих. Потім намагалась уявити себе невидимкою – не працювало. Як на зло, ще й вітер здійнявся, а відтак піца перетворилася на парус. Стояти було важко, мене зносило з ніг. Зрештою, я наважилася підійти до бабці з собачкою, тицьнула їй папірець та, святкуючи успіх, змилась якомога далі. Після цього стало трохи легше, і справа зрушила з мертвої точки.

Впоратися за дві години, звісно не вийшло. Давалося, я цілу вічність прикрашала собою вулицю. Ноги боліли, а шия затерпла, як після нічної поїздки в автобусі. Проте листівок залишалося все менше, і це додавало наснаги.

— Апетитна! – вигукнув якийсь козел, проходячи повз мене.

Я перелякалась. Надворі було вже темно, контингент навколо змінився, а уява малювала страшні картини. Рятуючись від потенційної небезпеки (яку, власне, сама собі й вигадала) я бігом роздала останні рекламки й чкурнула рятуватись у затишок кафе.

Менеджер вже закінчив працювати, і саме йшов додому.

— Я залишив гонорар Денису, — відповів, перестрівши мене у дверях. – І знаєте… я спостерігав за вами з вікна, тому більше ми співпрацювати не будемо. Краще пошукаю когось більш розкутого.

— Добре, —  було цілком очікувано. – Дякую.

Я й сама не збиралась приходити знову, тому не дуже й засмутилась. Скинула ненависний костюм, розім’яла шию і опустилася на стілець, щоб перевести подих. Ніколи не думала, що сидіти може бути настільки приємно! Потім набрала Дена: