Час друкувати талони

Поки ми йшли коридорами й були в оточенні сотень студентів, я трималась більш-менш нормально. Коліна тремтіли, серце вистрибувало, але це вдавалося приховувати. Однак, варто нам було опинитися на вулиці, як мене накрило остаточно.

— А я все думав, хто ж буде п’ятнадцятою учасницею… — промовив Макс, скоса дивлячись на мене.

— Сюрприз, — спробувала посміхнутись, але вийшло щось схоже на початок епілептичного нападу.

— Не знаю, чи тобі казали, але я буду членом журі.

— О, не знала, — а ще я не знала, навіщо брешу.

— Ага. Тому приймаю хабарі і підкупи, — він підморгнув. – Можна їжею.

Я розсміялась, хоча й не була впевнена, що він пожартував.

— Шкода, але не маю, чого запропонувати. В моєму холодильнику навіть таргани голодують, — тотальна економія дійсно звузила мій раціон до рівня «вечеряю чаєм з хлібом, а снідаю хлібом з чаєм». – Доведеться грати чесно.

Подумки похвалила себе за більш-менш змістовну відповідь. Виявляється, це не так вже й важко.

—  Молодець. Інші не надто переймаються чесністю. Наприклад, Лада Доріна замутила з моїм сусідом, тільки аби той дістав список питань для інтелектуального змагання.

— А ти їх маєш? Питання.

— Насправді, ні, — зізнався Макс. — Але ніхто у це не вірить. Щороку цей конкурс зводить дівчат з розуму. Так готуються до нього, наче від цього залежить усе подальше життя.

— Я вже помітила.

— Але ти, здається, взагалі не переймаєшся перемогою.

— Бо в мене інша мета.

— Яка?

Як мінімум, зіпсувати свято тим красунечкам.

— Вижити… — обмежилася головним.

— Хороша мета. Я вболіватиму за тебе!

Приємно, звісно, але інтуїція підказувала, що я не перша, хто це чує.

— І скільком ти сказав те ж саме?

— Разом з тобою? – запитав сміючись. — П’ятнадцятьом.

— Хоча б щиро.

В мене знову задзвонив телефон. Дякувати Богу, вже не у ліфчику, як минулого разу. Я поглянула на екран – не знайомий номер. Вибачилась перед Максом та підняла слухавку. – Ало?

— Горобчику, це Денис, — почувся знайомий голос.

— Я зараз не можу…

— Це стосовно роботи.

Інша річ.

— Слухаю!

— Можеш вийти сьогодні о шостій вечора? За пару годин роздаси листівки, отримаєш гроші і будеш вільна.

— Так, зможу! А куди?

— Я зайду по тебе, це недалеко від твого гуртожитку.

— Чудово. Дякую! – гро-о-ошики, невже в мене нарешті з’явиться хоч якась готівка! – Тоді чекатиму на дзвінок.

— Ага, давай.

День ставав все кращим, і кращим. Тицяти людям папірці – це, звісно, не так престижно, як бути персональним репетитором, проте швидко і вигідно. Саме те, чого я потребувала. Молодець Денис, не забув про мене.

— Хлопець? – хмикнув Макс.

Я помітила розчарування в його очах. Лише на мить, але воно точно було. У животі запурхали метелики… Здавалося, я й мала ладна злетіти над землею.

— Ні… Ні-ні-ні, — заторохтіла, наче боялась, що він зробить не правильний висновок і піде геть. – То Денис. Хоча анатомічно він теж хлопець…. Але не мій.

Биков сповільнив крок.

— Гаразд, поставлю питання інакше: в тебе хтось є?

— Хтось… у мене? – здавалось, в моєму організмі відбувалася повна катастрофа. Кров кипіла, серце палало, а мозок взагалі не витримав і розплавився у калюжу. Як інакше пояснити повну втрату над мисленням?

— Так, у тебе.

— В мене немає, — прошепотіла. – Нікого.

— Тоді давай домовимось: коли ти виграєш конкурс Краси і перед тобою вистроїться черга з бажаючих запросити на побачення, я буду першим.

Я жодного разу ще не раділа так сильно. Навіть, коли здала ЗНО з історії на 198 балів. Не могла вимовити ані слова… Ба більше, на очі навернулися сльози. Тільки цього не вистачало… Бігом нахилилась і зробила вигляд, що зав’язую шнурок.

— Гаразд, — промовила, ховаючи обличчя. – Чергу я тобі забила… Тільки талонів, на жаль, не маю.

— Поясню, чому після конкурсу… — Макс присів навпочіпки поряд. — Не хочу, щоб пішли плітки про упереджене ставлення під час голосування. А ще не хочу давати конкуренткам додаткову причину ненавидіти тебе.

Та нащо тобі те суддівство?! Кидай конкурс. Забірай мєня скорєй, увозі за сто морєй! Будьмо разом. Тільки ти і я. Ми одружимося, заведемо собаку, купимо дім в передмісті…

— А якщо я не переможу? – запитала, трохи осмілівши. Ти диви, вийшло навіть трохи грайливо!

— Не переймайся, я забронював місце ще у кількох дівчат, тому не пропаду.

— Завбачливо.

Я зраділа, що нарешті змогла зліпити пару слів в купу. Залишалося не наговорити зайвого. Піднялася на ноги й посміхнулась. Цього разу по-нормальному.

Шкода, що гуртожиток знаходився так близько до навчального корпусу. Не встигла я  й оком мигнути, як опинилась біля пропускного пункту вахтерки.

— Цього разу через двері підеш? Чи тобі відчинити на балконі? – підколов Макс.

— Через двері, — щоки запалали, – дякую.

Ми пройшли у фоє й опинилися на розвилці.

— Якщо виникнуть якісь питання, то не соромся – пиши, — промовив Биков. – Допоможу, чим зможу.

— Добре.

— Ще побачимось, — торкнувся мого ліктя.

— Так! До побачення…— і на цьому було б непогано розійтися, але якби я не ляпнула наостанок щось абсолютно дурне, то б Земля перестала обертатися. — Маю на увазі не того побачення, що ПОБАЧЕННЯ. Я пам’ятаю про чергу хіхіх… тобто про це взагалі не думаю… 

— Я зрозумів.

— Точно? – схопила ковток повітря.

— Ти не думаєш про побачення.

— Знущаєшся, так?

— Трішки… — він з самого початку помічав мою реакцію не себе і не приховував, що йому це подобається. – Ти дуже мила, Яно. І в цьому твоя зброя.

— О…

— Бувай.

— Так, — я спромоглася кивнути.

Я мила! Ви чули? Ще ніхто не казав мені, що я мила. Всі компліменти, які лунали в мій бік, зазвичай зводилися до «відповідальна» і «розумна». А «мила» — це зовсім інший рівень. Отож, вся така мила і озброєна я побігла сходами в свою кімнату, аби встигнути переодягнутися на роботу. До речі, я так нервувала через прогулянку з Максом, що й забула про незручність свого взуття. Чудодійна сила закоханості…