Горобчика атакують німфи!

«Здаватися – це не про мене. Програти – так, стати посміховиськом – так, але тільки не здаватися! Занадто вже цінну мету я мала, щоб просто так взяти й опустити руки» —  ось щось типу цього я торочила собі, коли після третьої пари збиралась на першу репетицію Міс КНЛУ.

— Яно! – почулося за спиною. Я озирнулась й побачила Віку.

З самого ранку ми не розмовляли. Обмежилися стриманим «привіт» й розійшлися по своїм справам.

— Що?

— Не забувай посміхатися, — промовила вона, повільно наближаючись до моєї парти. — І тримай спину рівно.

Я здивувалась.

— Ти все ще цікавишся моїм конкурсом? – промовила, потайки схрещуючи в кишені пальці.

— Ну… я пообіцяла Антону Степановичу…

— Павловичу.

— Так, йому.

— Ясно, — ех, тільки-но мені здалося, що я нарешті завела подруг, як все зруйнувала.

Віка подивилася на мою засмучену міну й поклала руку мені на плече.

— Та годі, Горобчику! Павлович тут ні до чого. Ми не кинемо тебе! – промовила вже значно веселіше. – Трохи попсихували… але потім подумали й вирішили, що ти маєш право обирати. Не хочеш використовувати собак (хоча це дійсно прекрасна й безпрограшна ідея), то не використовуй. Вигадаємо щось інше… Знаєш, я хочу довести цю справу до кінця.

— Я теж! – мені аж від серця відлягло. – Але концепцію своїх виступів розроблю сама. Є ідея! Твій брат надихнув.

— Ден? – округлила очі. — Мені вже страшно… Поділишся?

— Ні, нехай це буде сюрпризом.

— Сподіваюся, ти не випікатимеш кекси на сцені!

Я розсміялася.

— Випічки не буде, обіцяю, — поклала руку на серце. – Насправді він допоміг мені відкрити очі на дуже важливі речі.

 — Цікаво… — Віка закусила губу. Напевно, вже планувала, як допитуватиме Дениса. — Постривай! Тоді в чому полягатиме наша допомога?

— Ну… мені все ще потрібні асистенти для театру тіней. Хоча постановку я знову зміню… вибач. Плюс без вас я не оберу сукню.

— І зачіску.

— Ось бачиш! А якщо моя ідея спрацює, і Макс таки зверне на мене увагу, то хто, як не ви, підготує мене до побачення? Не збувай, що моя кінцева мета – аж ніяк не конкурс.

— Добре, домовились, — посміхнулася Віка. – Чухай вже на репетицію. Потім все розповіси.

— Обов’язково! – в мене наче крила за спиною виросли. Виходить, що Клуб Колишніх все ще діє. Я не одна.

В актовій залі вже зібрався натовп зі студентів та викладачів. Учасниці юрбилися окремою зграйкою на сцені. Мені було достатньо ковзнути по них поглядом, щоб моя самооцінка не те що впала до рівня плінтуса, а й покотилася кудись аж в оркестрову яму. Як же вам їх описати… Уявіть таку ситуацію: Афродіта – богиня жіночої вроди, спустилася на землю й вирішила народити доньок. Одну він Бреда Піта, іншу від Кріса Хемсворда, третю від Генрі Кавіла, і так далі по списку «Топ-14 секс-символів Голівуду». А потім всі ті німфи підросли і вирішили взяти участь у конкурсі Міс КНЛУ. Уявили? А тепер уявіть, як я почувалася серед цієї божественної еліти.

— Яно, ми тільки вас і чекали! – вигукнув декан, розмахуючи сценарієм над головою. – Скиньте свої речі у крісло й приєднуйтесь до дівчат.

Я збагнула, що все ще стою на порозі й не наважуюсь зробити крок всередину. Нога зависла у повітрі, як у солдата на плацу, а долоня буквально приросла до дверної ручки. Здавалося, якщо я її відпущу, то впаду у прірву й загину.

— Биков, залиште залу, вам тут не можна бути, – продовжував командувати декан. — Бігом!

О Боже, ні… не зараз. Чому так швидко? Рятуйте. Биков! До такого мене життя не готувало. Я насилу проковтнула ком у горлі й спробувала зобразити невимушений вираз обличчя.

— Привіт… — видушила, коли він підійшов до дверей.

Макс підняв очі.

— Ти? – його вуста заграли посмішкою. – Неочікувано! А конкурс стає дедалі цікавішим.

Я залилася фарбою.

— Мене змусили, — пробурмотіла собі під носа. – Подруга і куратор.

— Передавай їм окрему подяку від мене.

Ну все. Передозування ендорфінами. Треба було щось відповісти. Бажано, дотепне.

— Ги… — ну могло бути й гірше. Я ж себе знаю.

— Поговоримо після репетиції, — остаточно добив мене Биков. – Удачі.

Макс пішов, а я поспіхом полетіла на сцену. Наша, хоч і коротка, розмова послугувала таким потужним допінгом для змагань, що я вже й не помічала зверхніх поглядів та насмішливих зауважень конкуренток — нехай хоч луснуть від своєї пихи, мене таким не пройняти. Те, що вони завчасно списали мене з рахунку, лише грало мені на руку. Як казав Наполеон, найнебезпечніший ворог – це той, якого ти недооцінюєш.

Зрештою, все пройшло не так важко, як я розраховувала. За задумом організаторів загальне дефіле плавно перетікало в танець. Пластика – не моя стихія, але технічно я не партачила. Головне – запам’ятати рухи, а колишні вже допоможуть відточити їх до ідеалу. Це як з іноземною мовою: спершу вчимо лексику, потім працюємо з інтонаціями.

— Я думала, нам підсунуть більш сильного джокера, — наче між іншим прохопилася блондинка Аріна, коли ми вже завершували репетицію. – Але яким чудом сюди потрапила ця Яна?

Її подруга знизала плечима.

— Гадаю, це жест милосердя від студради, — навіть не напружувалась говорити пошепки. —  Вона всю картинку псує. А я, між іншим, найняла професійного відеооператора.

— Ну хоч буде з чого посміятися.

Кози. Знаю я цей прийом – емоційний тиск на суперника. Колись навіть таку доповідь на психологію готувала. Неприємно, звісно… Але якщо вони думали, що я шмаркі розведу, то не на ту нарвалися. Окей, розведу, та тільки не при них. Краще вдома, в тиші і спокої.

Щоб випадково не почути ще якісь «приємності» у свій бік, я поспішила змитися. Коротко попрощалась з дівчатами й пішла. Думала знайти Віку, якщо та ще в універі. Раптом в мене заграв телефон. Я подивилася на екран і знову впала в заціпеніння.

— Тебе й не наздогнати! – вигукнув Макс, скинувши виклик. – Поспішаєш на заняття?