Собаки проти совісті

Ніхто з нас не уявляв, наскільки непростим місцем виявиться собачий притулок. Не уявляв, поки не зустрівся поглядом з твариною, що сиділа у тісній клітці й мріяла про сім’ю. В тих очах була печаль, на яку, здавалося б, звірі взагалі не здатні. Звісно, деякі собаки, побачивши гостей, махали хвостиком й ставали на задні лапки, але навіть у цьому було помітне бажання торкнутися людського серця. Я відразу відчула докір сумління, через те що приїхала туди лише заради зворушливої картинки на конкурсі Краси.

До горлянки підкотив ком, а на очі навернулися сльози. Я опустила голову, аби це приховати.

— Не соромся, Горобчику, — прошепотів Денис. – Мені так само хріново.

Надя з Емою теж поопускали голови, і тільки Віка трималась більш-менш нормально.

До нас вийшла працівниця притулку. То була худа, висока жінка в камуфляжному комбінезоні та бейсболці, опущеній на самий ніс. Вона скидалась на військового командира, а варто їй було пройти повз вольєр, як, збуджені появою гостей собаки, вмить завмирали на місці. Жінка окинула нас прискіпливим поглядом.

— В сараї є запасні гумаки, — промовила, коли помітила мої туфлі. – Перевзуйтесь, якщо хочете.

— Дякую! – я була готова носити будь-яке взуття, тільки б на ньому не було підборів.

Жінка кивнула й перейшла до роздачі наказів:

— Фронт робіт такий. Хлопець береться за прибирання загонів, а дівчата годують собак кашею – по два черпаки на миску. Після цього вигулюєте щенят з першого сектору,  — вказала рукою на окремий ряд кліток, — це потенційні кандидати на прилаштування в родину. Все зрозуміло?

Віка підійшла до баняків з кашею й зазирнула всередину.

— Я не можу… — заскиглила вона, кривлячись від різкого запаху вареної дерті з тельбухами. — В мене алергія… на алергени.

Працівниця зиркнула з-під картуза.

— То чого ви сюди приїхали?

— Вона думала, що з песиками гратиметься, — відповів Денис.

— І ще, зняти відео, щоб залучити більше волонтерів, — додала Віка, штовхнувши брата в плече.

— Ну то знімайте, — махнула рукою, — головне – не заважайте працювати тим, в кого немає… алергії. Ясно?

— Так.

Не заважати Віка не могла. Вона постійно сунулася камерою прямо в обличчя, просила мене то посміхнутися, то вирівняти спину, то замислено подивитися в сторону, аби вітер «романтично розвіяв локони». Для мене ж те відео втратило будь-який сенс. Я дійсно хотіла подарувати тваринам хоч по краплині своєї любові. Пестила їх, чухала, дозволяла лизнути себе чи обійняти лапами. Моя куртка швидко забруднилася, на щоці з’явилась подряпина від кігтів, а руки були по лікоть у каші. На якусь мить я навіть відчула себе вдома, у селі біля худоби.

— Так, тепер переодягнись, — Ема тицьнула мені в руки невідомо чий смарагдовий светр. – Так ми вдамо, що ти побувала тут не один раз.

Високий кудлатий пес підстрибнув до Еми й пробував схопити одяг зубами.

— Ай! – відсахнулася дівчина. – Які вони тут скажені… Яно, давай бігом! Скоріше закінчимо зйомку, скоріше поїдемо додому.

Я подивилася на камеру, на Віку, яка гидувала навіть наближатися до собак, на Надю – та познайомилась з хлопцем, що привіз тирсу для вольєрів, і якось змусила його роздавати кашу замість себе. Один Денис без скарг орудував граблями та лопатою. Мабуть, йому стало соромно за нашу компанію й він вирішив компенсувати це власною працею.

— Досить, — сказала я.

Віка обурилась:

— Тобто? У нас замало матеріалу! – вона передивилася відзняті кадри. — Я нічого нормального не змонтую.

— Ніякого відео з притулку не буде, — я зачерпнула чергову порцію каші. – Вимкни камеру. Кінець.

— Горобець, ти при своєму розумі? – вигукнула Ема.

Надя вмить покинула свого тимчасового кавалера й прибігла до нас.

— Що сталося? – перелякалась вона.

— В неї запитай! – хмикнула Віка.

Я нагодувала останню собаку і замінила воду у її мисці на свіжу.

— Дівчата, я дуже ціную ваші старання, але вирішила не використовувати собак. Не хочу брехати. Я б ніколи не приїхала сюди, якби не конкурс Краси, — намагалась бути якомога щирою. – Це не чесно та підло. Ми б ще в дитячий будинок поїхали, що розчулити суддів.

— Це ж лише собаки! – закотила очі Надя. – Не перебільшуй.

 — Але ви подивіться у ці очі!

— В тебе туш розмазалась, — кивнула Віка.

— Та не в мої! У собачі, — я взяла мордочку найближчого песика в долоні. — Вони так прагнуть уваги, а ми приперлися, щоб створити піар. Так не можна… Навіть заради Макса.

— Ти все перекрутила!

— Нехай, але це мій вибір.

До нас підійшов Денис з двома щенятами на повідцях.

— З ними треба гуляти не менше п’ятнадцяти хвилин, — промовив він, віддаючи мені один повідець. – Іншим вже понадівали нашийники, тож розбирайте собі… А чого ви понадувалися?

— Бо у Яни благородство в одному місці заграло, — пояснила Надя. – Якщо ми нічого не зніматимемо, то я вшиваюся!

— Я з тобою, — вигукнула Віка.

— І я, — підхопила Ема. — Хочу в душ, щоб відмити цю слину зі шкіри…

Мене це відверто розгнівало.

— Ну і йдіть! Все одно ніякої користі від вас!

— Ніякої?! – Віка аж почервоніла. – Та без нас ти провалишся на перших же хвилинах конкурсу.

— Я мала на увазі користь у притулку.

— А… — дівчина на мить розгубилась, проте знову здійняла підборіддя догори. – Але про конкурс все одно правда.

 — Тоді краще я провалюсь із чистою совістю.

— Як знаєш.

Колишні одночасно розвернулися та пішли геть. Три мушкетери, хай їм грець.

— А ти чого стоїш? – перекинула свою лють на Дениса. – Хотів же приглядати за ними, то наздоганяй!

— За собаками виявилося цікавіше приглядати, ніж за Вікою, тому я теж залишуся.

— Ну… — цього я не очікувала. – Як хочеш.

Після втечі колишніх я не була впевнена, чи вони захочуть допомагати мені і надалі. Залишалося тільки сподіватись, що курсова Віки, гроші Наді та стаття Еми залишалися важливішими за образу. Настрій був препаскудний. Собачка поряд зі мною смикнула за повідець, просячи наздогнати її друга, який вже потягнув Дениса на прогулянку за двір. Мені не залишалося нічого іншого, як піти з ними.