Собаки будуть у шоці

Того дня я вперше за студентські роки ночувала не у своїй кімнаті. Методом жеребкування ми обрали, хто спатиме на ліжку, а кому дістанеться місце на підлозі. Мені – переможниці по життю, звісно, випало друге. Віка позичила у сусідів надувний матрац, знесла усі подушки і ковдри, які тільки змогла знайти у квартирі, і облаштувала нам з Емою досить зручне кубельце.

— На новому місці спиться – наречений хай насниться, — прошепотіла я, готуючись до віртуальної зустрічі з Максом.
Дівчата розсміялися.

— Ти у таке віриш? – запитала Надя.

— Ні, але чому б не перевірити? Існують теорії, що наші думки…

— Не продовжуй, Горобчику. Я тебе дуже прошу, — пробурмотіла Віка, накриваючись із головою. – Лекція – це останнє, що я хочу чути перед сном.

Ема піднялася з подушки й вмостилася так, аби її було видно усім.

— А знаєте, що я раптом збагнула? – промовила вона.

— Що нам прокидатися о пів на шосту?

— Ні.

— Що всі у цій кімнати займалися сексом з майбутнім хлопцем Яни.

Я подавилася повітрям. Наче нічого нового й не почула — на те вони і колишні, але від раптового почуття ревнощів захотілося повикидати усіх дівчат з вікна.

Надя розсміялася.

— А це ж права! Нам можна заснувати клуб в середині клубу.

— Або просто лягти спати, — пискнула я. – І більше ніколи про це не згадувати.

На щастя, до мене прислухалися. Інакше б довелося йти спати у ванну. Ну не люблю я розмови на такі особисті теми. Інтимне життя – це взагалі щось за гранню мого розуміння, а відтак і додаткова причина для цілої валізи комплексів. Все, що я знала про секс, базувалося виключно на романах Джоді Піколт, які я підчитувала потайки від мами. Ой, ну гаразд, кого мені тут соромитися? Вже у гуртожитку, я підкріпила свою теоретичну базу десятком фільмів. Та й вони не додали мені впевненості. Мабуть, це як з водінням авто – можна знати усі порожні правила, але цього замало, аби виїхати на реальне шосе.

 До речі, приказка про нареченого не подіяла. Спершу сон взагалі не йшов – мені було дискомфортно через наявність ще однієї людини поряд, і я ніяк не могла розслабитися, а коли нарешті заснула, то побачила пірата Джека Горобця, який навчав показувати театр тіней... Не знаю, як ви, а я впевнена, що Джоні Депп не планує робити мені пропозицію, та й різниця у віці в нас занадто велика. Хоча, він у непоганій формі… Господи, чому я взагалі про це згадую? Повернімось до розповіді.

Я піднялась задовго до будильника. Бродити у сутінках, та ще й чужою квартирою, виявилось недуже цікаво. Вирішила збігати в цілодобову пекарню й купити булочок на сніданок – треба ж було хоч якось потурбуватися про дівчат, які заради мене проведуть день у собачому притулку. Коли згадала, що знову доведеться одягати туфлі, ледь не заплакала. Кілька хвилин дивилася на підбори, наче під тиском мого багатостраждального погляду вони можуть зменшитись. Ні, не зменшились… Вже хотіла взуватися, як замок у дверях повернувся, а на порозі з’явився Денис з трьома коробками піци у руках.

— Добрий ранок, — прошепотіла я йому.

— Привіт, а ти куди? Тікаєш?

— Ні, хочу купити щось на сніданок.

— Я про це попіклувався… — кивнув на піцу. – Тобто, Віка. Вчора написала, що буде зла і агресивна зранку, тому без їжі мені краще не повертатися.

— Як зручно мати брата, який працює в кафе, — посміхнулася, зрозумівши, що нікуди можна не йти. – Та й мені б все одно не вистачило грошей на щось подібне. Якби не ти, то всі б давилися булками.

Ми пішли на кухню. Я налила у чайник води, а Денис переклав піцу на в тарілку, щоб розігріти у мікрохвильовці – небаченій розкоші для мешканців гуртожитку.

— Не думала знайти підробіток? — запитав хлопець. — Перекладачі зараз користуються попитом.

— Перекладачі – так, а ось студенти, які намагаються поєднувати роботу з навчанням на денному – ні. Тим паче я боюсь злетіли зі стипендії, тому прогулювати не зможу.

— Значить, ти багато хочеш. І стипендію, і роботу, і конкурс Краси… треба обирати.

— Не сип сіль на рану, добре? Мозок і так плавиться, — я відірвала шматок піци й запхала до рота. – Можна було б писати курсові за гроші, але на мені вже висять дві дипломні… Боюсь, що не впораюся з обробкою такої кількості матеріалу.

— Нам в кафе треба промоутер на роздачу листівок. Робота одноразова, щоправда, але не потребує великих зусиль.

— Що по оплаті? – загорілася я.

— Чотириста.

— Я згодна! Це майже перекриє оренду сукні на Міс. Коли мені виходити? Де?

— Постривай, Горобець. Я ж там лише кухар, треба ще в директора спитати.

— А… — радість розвіялась.

— Я зателефоную йому трохи пізніше.

— Дякую!

До нас причалапала сонна Віка, а за нею й решта дівчат.

— Що ви тут кричите з самого ранку?.. – промимрила вона, позіхаючи. – О, їжа.

— Залиш мені! – вигукнула Ема. – Я вмиюсь і прийду.

На кухні стало затісно. Я вихопила це один шматочок й вийшла доїдати в коридорі. Денис теж не помістився біля столу. Йому довелося пити каву, присівши на поличку для взуття

— Подейкують, що в древні часи все було навпаки… — замріяно промовив він, спостерігаючи, як колишні не можуть поділити пепероні. – Жінки готувати їжу, прибирали в оселі, а до чоловіків ставилися з пошаною.

— Ми тебе дуже поважаємо! – кивнула Надя.

— Але якби ти приніс чотири піци, то поважали б ще більше, — додала Віка. – А в якості подяки прийми те, що ми зараз усі поїдемо з дому і дамо тобі добряче виспатися.

— Не вийде.

— Тобто?

— Я з вами поїду, — постановив Денис. — Вже відпускав самих у клуб, і що з цього вийшло? Одна лізла в общагу пожежною драбиною, а троє інших влаштували таке афтерпаті тут на кухні, аж сусіди поскаржилися хазяйці квартири. А та, між іншим, на мене наїхала, бо не повірила, що дівчата можуть так поводитись.

Віка склала руки на грудях.

— Нам нянька не потрібна.