Біль та жертви

Поки я бігла до Віки, встигла скласти умовний список причин зненавидіти туфлі на підборах:

1. Вони дорогі.
2. Під них треба одягати сукню або спідницю, а це жах, як не практично.
3. Ходьба перетворюється на випробування. Особливо, коли доводиться пересуватися розбитими тротуарами спальних районів.

Я побачила лавочку й з блаженством опустилася на неї, щоб дати перепочити своїм нещасним ступням. Хто взагалі вигадав підбори? Напевно, маніяки. А що? Це ж логічно. По-перше, таке взуття не дозволяє рухатися тихо — дурнувате «цок-цок» відразу видає твоє місцеперебування. А по-друге, коли жертва знайдена, то й впіймати її буде неважко, бо на ходулях далеко не втечеш.

Заради справедливості маю зазначити, що такі похмурі думки були зумовлені не лише незручним взуттям. Перед цим я «влаштувалась на роботу». Спершу, звісно, зраділа. Мене запросили бути репетитором англійського для семикласника. Сім’я жила неподалік, платити обіцяли 150 грн за годину заняття – досить непогано. Я згребла всі найцікавіші матеріали й побігла на наше перше заняття. Якби ж все було так просто! То виявився не хлопчик, а породження пекла. Поки намагалася пояснити вправу з підручника, він знімав Тік-Ток. Будь-які спроби захопити його увагу виявлялися невдалими, а коли в мене здали нерви, і я зробила йому зауваження, то почула:

— Взагалі-то ти працюєш на мене, тому не вякай, а роби домашку!

Врешті-решт, я сказала, що вийду в туалет, а сама розплакалася й втекла з їхнього дому. Все ж таки не дарма Боженька відвів мене від вступу в педагогічний. Бути хорошим перекладачем та викладати – геть різні речі.

Віка надіслала вже друге смс з нагадуванням про запізнення. Довелось узяти волю в кулак й знову піднятися на ноги… Ще й ліфт не працював! Повний набір… Нарешті я дісталася квартири, скинула взуття й з блаженством поворушила пальцями. Як же приємно знову відчувати тверду поверхню під ногами!

— Дочекалися! – видихнули дівчата, нависаючи наді мною. – У нас хороші новини.

— Невже?

Віка затягнула мене в свою кімнату, всадила у крісло.

— Слухай, ми довго думали, — почала вона.

— Дуже довго! – додала Надя.

— Майже всю ніч провели в Зумі, але нарешті вигадали дещо дійсно класне. Ти маєш виділятися на конкурсі.

— Це неважко. Я і так буду білою вороною серед інших.

Віка кивнула.

— То чому це не використати? Поки всі мріятимуть про корону та визнання, ти нестимеш певний меседж протягом усіх своїх виступів. Як же це називається…

— Соціальна складова, — підказала Ема.

— Точно!

Нарешті ідея, яка не викликала в мене протест.

— Можна детальніше?

— Найважче нам було обрати тематику. Спершу ми схилялися до булінгу, але це більш шкільна движуха… Також розглядали бодішеймінг та екосвідомість.

— Аж поки не згадали про це.

Ема відкрила сторінку в Інстаграмі Макса. В мене відразу підвищився тиск. Що вони могли там побачити? Я ж стежу за кожним його сторіз, як агент спецрозвідки!

— Він ніколи не любив виставляти фотки з дівчатами, — бурмотіла вона, гортаючи стрічку, — Але не міг не запостити свої селфі з… собаками.

Ема почала одну за одною показувати фотографії тварин.

— Пес друзів, пес його батьків, бездомна собака, що живе під гуртожитком, доберман з кінологічної виставки, просто якісь невідомі хаскі.

— Макс любить собак і пружні задки, — підсумувала Віка. — Але виступати в підтримку пружних задів якось не благородно, тому ти присвятиш свою участь захисту прав тварин.

— Мені подобається! – просяяла я.

— Тому завтра о сьомій ранку нам треба бути в притулку для бездомних собак, — постановила Ема. — Я вже домовилася.

— Навіщо?

— Знімемо про тебе ролик, який транслюватиметься на задньому фоні.

— Таке враження, що я полізла в політику.

— Конкурс Краси – це ще гірше ніж політика, — зітхнула Віка. – А, і ще момент. Пропоную сьогодні усім залишитися в мене, щоб зранку не гаяти час.

— Чудово! – зраділа Надя. – Влаштуємо дівич-вечір. Твій брат на роботі?

— Так.

— Чудово. Хоч не буде зауваження робити, як зазвичай… Може, кіно подивимось?

— Замість кіно пропоную театр тіней, – нагадала я. – Віко, тягни настільну лампу, буду показувати, що вигадала.

Дівчата вимкнули світло, повсідалися на підлогу й затамували подих. Я видерла спітнілі долоні. Чомусь боялась показувати свою творчість навіть їм, що вже казати про повну актову залу глядачів.

— Це пташка? — промовила Надя, коли я зображала голуба. – Тремтить, наче в неї епілепсія.

— Вибачте, я трохи нервую…

— Нічого, дорогенька, — втішила Віка, — Продовжуй. Мені подобається.

— В мене був трохи інший задум… Але коли ми торкнулися теми бездомних тварин, то все треба переробити. Пропоную показати людину, — я склала пальці таким чином, щоб вийшов профіль чоловіка, — яка знаходить на вулиці собаку. Тут мені потрібен асистент. Емо, підійди сюди...

Звіряючись зі схемою з інтернету, я допомогла їй створити тінь схожу на песика.

— Ой! Клас! – засміялася Ема, ворушачи носом своєї тваринки.

— Я теж хочу, — підхопилася Віка. – Вигадай щось для мене!

Я звірилася зі своїми примітками.

— Чудово. Далі можна, показати як присутність домашньої тварини змінює життя людини. Нехай вони разом співають, подорожують, спостерігають за природою… Тобто, ми з Емою триматимемо профілі собаки і чоловіка в кутку поля, а ви з Надею будете зображати тварин, яких вони зустрінуть на своєму шляху. Почнемо з лебедя.

Я навіть не розраховувала, що постановка п’єси настільки захопить дівчат. Вони старалися, шукали нарізки для фонових звуків, підкидали нові ідеї та додавали мені надії на те, що у нас все вийде.

— Так… це тобі не дулі крутити, — зітхнула Віка, намагаючись показати кролика. За задумом він сидів під кущем, а песик злякав його лаєм. – Чому в мене виходить якийсь качкодзьоб?