Нарада

Віка наказала усім залізти на ліжко й уважно слухати її план. Ема – наш літописець, як завжди усе занотовувала в записник, Надя доїдала чипси, а я намагалася вгамувати передчуття грандіозного провалу. Ви навіть не уявляєте, як мені набридли ті емоційні гойдалки – то я гори готова звернути, то ледь не тону в океані своєї невпевненості.

— І так, що ми маємо… — почала Віка голосом шкільної вчительки. – П’ятнадцять учасниць, чотири завдання, три призових місця. Конкурс через два тижні, тому часу обмаль. Горобець, запиши собі, що репетиції в понеділок і п’ятницю о 15.00. Тепер по сценарію…

— Звідки в тебе сценарій? – здивувалась я.

— Подякуй журналюзі, — кивнула на Ему.

— Стирила, — коротко пояснила та.

Віка розгорнула папку з роздруківками й почала читати:

— Добрий вечір, шановні пані та панове… бла-бла-бла… потім виступ ректора… Ось, знайшла: все починається з загального дефіле у вечірніх сукнях. На цьому місці ми стикаємося з першою проблемою — в Яни хода, як у пінгвіна.

— Треба тренуватися, — кивнула Надя. — На два тижні ти повинна забути про кросівки та кеди. Маєш туфлі на підборах?

— Ні.

— Купи. І бажано, дві пари. Одну на кожен день, а другу – ту, що одягнеш під сукню. Її також братимеш на репетиції.

Чудово. У гаманці і так вітер гуляє, а тут ще дві пари туфель купувати… За що? Батьки точно на таке грошей не дадуть. Хоч би стипендію не затримували… Якщо нічого не їсти та ходити пішки (а на підборах це буде досить травмонебезпечно), то мені може вистачити на те, щоб розрахуватися з Надею та купити ті чортові шкари. Хоч би з підробітком щось вийшло…

— На конкурс купляй класику пудрових відтінків, — продовжувала торочити Надя. – Ну чого дивишся на мене? Записуй, бо забудеш.

— А що по сукні? – запитала Ема.

— Ну… в мене залишилася з випускного. Там пишна фатинова спідниця і корсет.

— Не продовжуй. Ніякого фатину! Треба щось легке, довге і елегантне… Доведеться купувати.

— Боюсь, я не потягну це фінансово.

— А якщо взяти на прокат?

— Хороша ідея! В Оушен Плаза є бутік вечірніх суконь з відділом прокату. Підберемо тобі щось та забронюємо.

Таке мене влаштовувало. Теж удар по гаманцю, але більш-менш терпимий.

— Далі… — Віка повернулась до сценарію. — Ви стоїте на сцені, а ведучі представляють кожну учасницю. Тут тобі треба показати свою візитну картку. Тобто розказати про захоплення, цілі та досягнення. Але зробити так, щоб це зацікавило глядачів.

— В твоєму випадку – Макса.

— Що ж я таке скажу…

— Головне, накидай початок, а далі ми подумаємо, що добрехати.

Це жах. Я все більше переконувалася, що мама має рацію – на мене чекає гірке розчарування. Вже навіть замислилася чи не зійти з дистанції, поки не пізно, але… Той захват, яким горіли очі дівчат не дозволяв здатися. Не відкидаю, що кожна з них розуміла, наскільки я безнадійна, та спільна мета настільки їх зблизила, що я не могла зруйнувати народження, нехай і крихкої, але дружби між ними.

— Далі найважче – конкурс талантів. З практики останніх років, там усі або співають, або танцюють або декламують вірші. Останнє – повний відстій. Тобі треба вигадати щось неординарне.

— Може, прочитати… — почала я.

— Нічого не читати! Необхідне шоу, феєрія…

Теж мені! Знайшли від кого шоу вимагати. Он гепнусь на тих підборах – відразу вийде незабутня феєрія.

Ема задумливо почухала потилицю олівцем.

— Віка має рацію, якщо ти не володієш жодним явним талантом, то хоча б створи видовище. До речі, на цей етап можна залучати й інших студентів. Он, наприклад, Міла Вороніна всю команду баскетболістів на підтанцьовку завербувала.

— Буде спекотно… — розпливлася у посмішці Віка.

— Але в мене немає нікого окрім вас, — дідько, кожна наступна моя репліка звучала все нікчемніше.

Надя сумно похитала головою.

— Дорогенька, ми ж не можемо. Уяви, як дивно це виглядатиме зі сторони. Биков обов’язково щось запідозре.

—  Це якщо він вас побачить…

Від раптової ідеї в мене прискорилося серцебиття. Навіть не ідеї, а згадки. В дитинстві я дуже боялася темряви, а взимку наше село страждало від постійного відімкнення електроенергії. Щоб відволікти мене від моторошних фантазій, батьки приносили в дитячу кілька свічок та влаштовували тіньовий театр. Спершу мама вирізала тваринок з паперу, потім відшукала старезний журнал з прикладами фігур, які можна показати за допомогою пальців рук. Ось так, холодними вечорами, коли за вікном лютувала завірюха, у моїй кімнаті навколо маленького вогнища стрибали зайчики, співали пташки та ворушили носиками собачки. Чому б не використати той же трюк проти боротьби зі страхом сцени? І обличчям не треба світити…

— Яно, ти з нами? – Віка провела долонею перед моїми очима. – Космос, прийом!

— Так, — здригнулась. — Дівчата, я показуватиму театр тіней! Це буде трохи заморочно… треба створити ширму і багато репетирувати, але за два тижні цілком можна встигнути…

— А що… — колишні переглянулись. – Принаймні, це буде щось новеньке. Ти знаєш, що робити? Ширма дозволить залишатися інкогніто, тому якщо знадобиться допомога, то ми залюбки.

— Допомога знадобиться. І багато, — в мене аж настрій піднявся. – Дуже багато. Кожна з вас стане повноцінною акторкою. Ви – стрункі та пластичні, а я володію образним мисленням, тому в нас може вийти дещо дуже круте.

— А що ми будемо показувати? – Віка засучила рукава, ніби вже готувалася до репетиції. — Сподіваюсь, не Курочку Рябу.

— Ні… Це буде щось веселе. Типу кліпу під якусь пісню, — у голові вже виникли десятки образів. —  Дайте мені одну ніч, і я все вигадаю.

— Дивись мені, Горобець, часу реально мало. Завтра ввечері збираймося знову й поки не буде хоч чогось більш-менш схожого на виступ, я вас не відпущу.

— Диви, яка командирша! – хмикнула Ема. – Я й сама не піду, бо вписалася за Яну перед студрадою, і тепер не маю осоромитись.