Про мрії та цілі

Сморід у гуртожитковій кухні був стабільним явищем, але того разу я теж зробила внесок у загальне псування повітря – поки переписувалася з Клубом, переварила гречку до стану підсмаженої. Намагаючись віддерти чорну купу від каструлі, паралельно говорила з мамою:

— Ні, мене ніхто не змушував, — вкотре повторювала у слухавку. – Я сама на це пішла. Добровільно.

— Не повірю. Якби це була олімпіада, то в мене б не виникло жодних питань, але Міс Університет… Перемога там куплена, та й конкурентки жорстокі! Вони ладні на все заради тієї корони.

— Я не полюю на корону, — на Бикова полюю. – Лише хочу спробувати щось новеньке. Студентське життя добігає кінця, а мені й згадати нічого.

— Не подобаються мені такі розмови. Сьогодні ти попхаєшся на конкурс краси, а завтра що будеш пробувати?

— Марихуану.

— Яно!

— Та ну годі. Нічого поганого не станеться. Це ж у стінах мого альма-матер, під наглядом викладачів…

Психонула, залила каструлю водою й залишила у мийці – якщо ніхто не вкраде, то відмию пізніше.

— Я лише хочу вберегти тебе від розчарувань, — стояла на своєму мама.

— А ти не припускала думки, що я теж можу бути сильною конкуренткою?

— Можеш! Звісно можеш… Але не на подібній вакханалії.

 З мамою все було зрозуміло. Її позиція залишалася незмінною скільки я живу на світі – огородити мене від розчарувань та ризиків. Книжки – ось, те що треба! Вони не образять, не зрадять і не розіб’ють серце. Напевно, якби я не поїхала навчатися світ за очі, то вона б своєю опікою загасила у мені будь-яку ініціативність.

— Добре, я тебе зрозуміла, — заглянула в холодильник в надії відшукати щось на заміну втраченій гречці. — Буду сідати за домашку.

— Інша річ!

— Передавай привіт татові. Цілую.

Насправді завдяки Антону Павловичу, домашніх завдань я не мала. Це було незвично, але повинна визнати, досить приємно. Замість цього я розіслала куце резюме на кілька вакансій з неповним робочим днем, переодягнулась і чкурнула до Віки. Її кватира поступово перетворювалася на штаб для зібрань Клубу Колишніх. Мені навіть смішно згадувати, як перший раз я топталася на порозі, боячись натиснути на дзвінок, адже вже за пару тижнів почувалася там, як у дома.

Того дня двері були трохи прочинені, а з помешкання доносився ґвалт. Я вклякла на сходах, не знаючи, що робити далі. Вирішила прислухатись. Перший голос був Дениса, а другий я взагалі не впізнавала, він точно не належав нікому з колишніх.

— Тепер я знаю, як ти мене цінуєш! – верещала якась дівчина. – Думаєш, терпітиму таку зневагу?

— До чого тут зневага? Ти робиш із мухи слона!

— Та до того, що тобі начхати на наші плани. Десерти – єдине, що в тебе у голові. Меренга замість мозку, Денисе!

— Скільки тобі ще казати? То мій шанс…

— Ну так хапай його, якщо не вмієш розставляти пріоритети! З мене досить. Дістало!

Я вчасно відійшла від дверей, адже за мить з них вихором вилетіла дівчина. Вона була настільки сердитою, що навіть не звернула на мене уваги. Не припиняючи звинувачувати Дениса в марнуванні свого життя, побігла сходами вниз.

— Поговоримо, коли охолонеш! – вигукнув Ден услід.

— Та пішов ти!

Неприємна вийшла ситуація. Я щиро сподівалася, що й надалі залишатимусь непоміченою, а потім тихенько змиюся… але не вийшло.

 — А ти чого тут стирчиш? – гаркнув хлопець на мене. – Вуха розвісила!

— Так я ж цей… до Віки, — з переляку позадкувала до ліфта. — Але, напевно, зайду іншим разом… — Вибач, не хотіла заважати.

— Віка в магазині!

— Я.. я… тоді…

— Я-я, — передражнив Денис. – Заходь вже!

— У ліфт?

— Та в квартиру!

Я кивнула і слухняно пішла слідом. Розуміючи, що Денис не в настрої, вирішила відразу сховатися в кімнаті Віки. Кілька хвилин я мовчки вивчала безлад на ліжку: косметичка з сотнею усіляких штук, на макіяжу, кілька светрів, чипси, навушники та серед усього цього – блокнот, який Віка тягала на лекції. Якби це побачила моя мама, то б точно заборонила дружити з такою неохайною дівчиною. Мене привчали до абсолютного порядку – книжки розставляти за алфавітом, їсти тільки за столом, до зошитів торкатися лише після того, як помиєш руки з милом. Це вже у гуртожитку я змогла трохи розслабитися…

— Яно? – Денис просунув голову в дверний отвір, — Вибач, мене занесло.

— Та нічого.

— Чай будеш?

— Угу.

Я не знала, про що говорити. Нормальні теми для розмов на думку не приходили, розпитувати Дениса про сварку з дівчиною було негарно, але водночас я бачила наскільки він пригнічений і хотіла хоч якось розрадити. На щастя, він порушив тишу першим:

— Шкода, що ти стала свідком… — промовив, відчуваючи мені тарілку з печивом. — Здається, мене щойно кинули.

— Може, все ще налагодиться?

— Ти ж бачила, яка вона ображена. Думаєш, налагодиться?

— Якщо чесно, уявлення не маю. Я ніколи не розривала стосунки.

— Тобто, тебе теж кидали першою?

Я почервоніла.

— Тобто, в мене ніколи не було хлопця, — пояснила стиха.

— Оу… — він відпив зі своєї чашки. – А знаєш, ти не багато втратила. Всі ці розмови про другі половинки – хрінь собача. Он моя «половинка» щойно показала мені фак.

Я хотіла заперечити, що додумалась не робити цього. Натомість промовила:

— Помиритесь.

Денис покачав головою.

— Ні, насправді я вже не хочу. Ця сварка була показовою, черговим доказом, що нам не по дорозі. Так буде краще і для мене, і для неї. Тільки на душі, наче коти насрали.

— Шкребуться.

— Що?

— На душі коти шкребуться… Так кажуть.

— Мені видніше. Сказав, що серуть, значить серуть…

— Можеш поділитися зі мною, — наважилась я. — Кажуть, від цього стає легше.

— Не хочу, — Денис піднявся й вилив залишки свого чаю в раковину. – Ну тільки, якщо ти цього хочеш.

— Та ні.

— Коротше, все давно котилося коту під хвіст, але цього разу я сам прискорив розвиток подій. Розумієш, ми планували подорож Європою, навіть квитки вже купили… Але вчора я дізнався, що в школу Марини Іванченко відкрили додатковий набір кондитерів, — заторохтів він з такою швидкістю, що я ледве встигала переварювати інформацію. — Подібний шанс випадає дуже рідко! Тому я все скасував, а відкладеними на подорож грошима розрахувався за курси. Це, власне, і розлютило мою кохану. Так, вчинок егоїстичний… Але ж, блін, я батрачу у піцерії, як раб. Що краще: витратити зароблене на кількаденну поїздку чи отримати диплом, який відкриває круті перспективи в майбутньому? Я вважаю – диплом, вона – виїдає мозок через подорож. Якось так, розумієш?