Потім я про це пошкодую 2

Я стояла посеред аудиторії та дочитувала свою блискучу доповідь по біографії Беатріс Поттер. І хоч моїх одногрупників (з Вікою включно) історія написання першої казки про Кролика Пітера абсолютно не цікавила, викладач був у захваті.

— Дякую, пані Горобець, — Антон Павлович вивів жирну п’ятірку в журналі. – Ви впевнено рухаєтесь до заліку автоматом. Чого не скажеш про інших присутніх…

Я із задоволеною посмішкою повернулася на своє місце. Було приємно усвідомлювати, що моя любовна каша-малаша не вплинула на навчання. На горизонті майорів червоний диплом, і звертати з наміченого шляху не хотілося.

— Хтось ще бажає виступити? – з надією у голосі запитав викладач. – Хоч хтось? Ліс рук… Ну гаразд, сесія не за горами. Ви ще бігати за мною будете… Тоді можемо вважати семінар завершеним. Всі вільні.

Аудиторією пронеслися схвальні вигуки. Студенти ожили, почали збирати речі на вихід та гомоніти, як рій збуджених бджіл. Я теж стала складати книжки до сумки, як раптом, ледь не збиваючи інших з ніг, до мене пробилася Ема. Судячи з вогню в очах, вона замислила щось недобре. Та й взагалі, її присутність на моїй кафедрі була явищем надзвичайним.

— Віко! – гукнула, опускаючи свою п’яту точку прямо на парту. – Ходи сюди, в мене крутезна новина!

— І тобі привіт, — буркнула я.

— Вибач, в мене емоції зашкалюють.

— Що сталося? – запитала Віка.

— Після того, що я скажу, ти, Яно, мене розцілуєш. Я знайшла просто розкішний метод привернути увагу Бикова до тебе! І не лише його, а всього універа, — дівчина спіймала мій напружений погляд і поспішила пояснити: — Ти станеш конкурентоспроможною. З тобою захочуть познайомитися й інші хлопці, а відтак…

— Зросте цікавість Макса, — додала Віка. – Золота формула: ти не потрібна йому, поки не станеш потрібною іншому.

— Звідки ви все це берете?

— Досвід, Горобчику.

— Не відхиляймося від теми! Барабанний дріб… — Ема застукала пальцями по стільцю навпроти. – Я записала тебе на конкурс Міс КНЛУ! Було важко, бо колектив учасниць вже сформований, та дякувати моїм зв’язкам у студраді…

— Стоп-стоп-стоп! Як записала? – ступінь мого обурення досяг апогею. — А мене спитати не хотіла?

— Не хотіла, бо ти б відмовилась.

— Я і зараз відмовляюся!

Подивилась на Віку, шукаючи підтримку хоча б у ній, але марно. Вона вже планувала, як підбиратиме мені сукню для дефіле.

— Ти ще не дослухала. Твоя участь у Міс і просто так була б чудовою нагодою розкрити свій внутрішній потенціал, та є фактор, який не залишає тобі вибору: журі складається з двох палат – викладачів і студентів. А хто буде судити від студентів?

Віка відкрила рота.

— Та не гони… Невже наш Биков?

— Так! Він і ще четверо — активісти, переможці минулих конкурсів, представники студради.

— Яким боком туди затесався Макс? – не розуміла я.

Антон Павлович, про якого всі успішно забули прокашлявся.

— Максима Бикова запросив проректор, — повідомив він, вливаючись у нашу розмову. – Бажаючих взяти участь цьогоріч було катастрофічно мало, а після оголошення його членом журі, на конкурс стали записуватись пачками.

— Сучки!— процідила Віка. – Ой, вибачте, пане… викладач.

— Не вивчиш моє ім’я – на залік можеш не приходити!

Супер! Щойно я повірила у свої сили, так прилетіла «радісна» новина. Це ж перед Максом всі конкурсантки будуть своїми талантами вертіти. Хіба він згадає про мене після такого калейдоскопу?

— Яно, — тиснула Ема, — ти маєш там бути!

— Але на фоні інших я відразу програю… Там же такі красуні зберуться.

— Фактично, — знову озвався Антон Павлович, який підозріло довго збирав свій портфель. –  Зовнішні дані – не запорука перемоги. Там будуть візитні картки, вікторини та конкурс талантів…

— … яких у мене немає.

— Та то не проблема. Пісню якусь заспіваєш! Ти ж вмієш…

— Не згадуй! – заричала я.

Антон Павлович нарешті застібнув портфель та, перехилившись через стіл, промовив:

— Цілком і повністю підтримую ваших подруг. Вам, Яно, не варто відмовлятися.

Я не витримала:

— Вибачте, але чому ви так зацікавлені у моїй участі?

— Ну… — викладач озирнувся. – Мені, як куратору, така активність групи буде плюсиком в карму. Ви ж взагалі розлінилися: пари прогулюєте, університетські заходи ігноруєте… Що я маю у річних звітах писати?

— Он воно що.

— Але в перше чергу я хочу, щоб моя студентка розкрила всій потенціал!

— Пізно, — розсміялася Ема, — ваші справжні мотиви нам зрозумілі. Коли така пісня, то допоможіть зі свого боку. Яні треба буде готуватися, а це час і зусилля.

Антон Павлович підозріло примружився.

— На що ви натякаєте?                                          

— Ой, та годі! Я знаю, що інші куратори прикривають зади своїм кандидаткам. Звільніть Янку від сесії.

Чоловік замислився. Дістав блокнот, звірив якісь записи.

— Від сесії не звільню, але за мої предмети вона зможе не турбуватися.

— Навіть ПУПМ? – прошепотіла, не вірячи власним вухам. Практика усного та письмового мовлення забирала більше зусиль, ніж усі інші предмети разом узяті.

— Так, але це має залишатися в таємниці.

Відчувши можливість і собі нагрітися, Віка вмить активізувалась:

— Але ж ви розумієте, що самотужки вона піде на дно? Її зжеруть і не помітять!

— Прямо відчуваю, як зростає моя впевненість, — прошипіла я.

Віка штовхнула мене під ребро.

 Цить! – обернулася до Антона Павловича й, хлопаючи віями, додала: — Дозвольте мені бути її тренером.

Викладач зітхнув:

— Я так розумію, на тих же умовах?

— Звісно.

— Вікторіє, ваша успішність не дозволяє подібну розкіш. У вас же повні завали…

— Так я не прошу п’ятірок. Поставте мені хоч мінімальні трійки, натомість я так круто підготую Янку до конкурсу, що у ваших колег щелепи повідпадають.