Каяття з бонусом

У мене був пекельний ранок. По-перше, проспала семінар, по-друге, почувалася так, наче у голову напхали каміння, а по-третє, я згадала все, що наговорила Максу. Стид і срам. Перекреслила стільки старань!

Пів дня не висовувала носа з кімнати. Видаляла всі опубліковані фото і відео з клуба (а ті, між іншим, назбирали стільки лайків, скільки я за все життя не отримувала), пила мінералку і намагалася прийти до тями. У другій половині дня, коли у голові трохи розвиднілося, таки піддалася на вмовляння групи підтримки й вирушила до Віки. Щоправда, довелося перетинати гуртожиток у режимі «ніндзя» — боялася знову зустріти Макса. Одягнула капюшон, мішки під очима сховала за сонцезахисними окулярами — одним слово почувалося злочинцем у розшуку. Навіть у маршрутці мені кілька разів показалось, що поряд стоїть Биков. Почуття провини грало злі жарти зі свідомістю.

Квартиру відчинила Надя.

— Проходь, тільки тихенько… — прошепотіла вона. — Ден вже кілька разів скаржився, що ми йому виспатись після нічної зміни не даємо.

Віка сиділа перед ноутбуком і їла пластівці. На ній не було жодного сліду від гулянки — свіжа, гарна та бадьора. Як таке можливо? Хіба що в неї імунітет… Щось подібне я читала про ін’єкції зміїної отрути. Якщо тривалий час приймати невеликі дози, то організм звикає і в разі реальної атаки стійкіше витримує навантаження. Я ж, на відміну від дівчат, гепнула слонячу дозу без жодної підготовки…

— Привіт, Горобчику! – помахала мені рукою. – Емка змилася у справах, тому сьогодні нас буде троє.

— Як почуваєшся? – запитала Надя. Вона зняла з мене окуляри й насупилася. – Вигляд паршивий.

— Вигляд – фігня, на душі ще паскудніше. Чому ви не попередили, що біля пожежного виходу знаходиться кімната Бикова?

— Не подумали, каємось, — Віка опустила очі. – Але не роби з цього трагедію. Нічого страшного не трапилося.

— Так. Ти ж не полізла до нього в ліжко, не розповіла про Клуб Колишніх…

— І ще тебе не знудило при ньому – а це найголовніше!

— Але я співала «Охрана, отмєна»! – навіть з власних вуст це звучало, як вирок. – Я провалилася, розумієте? Тепер він сприйматиме мене за алкоголічку.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую! Тепер у мене ще менше шансів… Завдяки вам, до речі! Ось… — я дістала з гаманця дві тисячні купюри – останні заощадження, які відкладала на зимові чоботи. – це твій аванс, Надю. Але якщо не вигадаєш, як все виправити, то більше й не отримаєш. Та ж сама ситуація з дипломною Віки. Напишу вступ, і до побачення!

— Не кіпішуй, — перелякалась Віка. – Щось вигадаємо.

Я у розпачі завалилася в крісло. Кілька хвилин мовчала, слухаючи перешіптування дівчат. Від нещодавньої неприязні між ними не залишилося й сліду. Невже так можна? Один похід у клуб плюс кілька коктейлів дорівнює дружба? Досить суперечлива формула…

— Щоб реабілітуватися, мені треба показати себе з іншого боку… — розмірковувала вголос. — Якби він прийшов на конференцію з дослідження…

— Ні! – перервала Віка. – Тільки не твої конференції.

— Є ідея краще?

— Буде, Горобець, буде! Не треба тиснути на нас.

Грюкнули двері.

— Чорт… — Віка сховалася під ковдрою.

Я не відразу зрозуміла, в чому річ. Аж раптом в кімнату увірвався розлючений Денис.

— Невже так важко поводитися тихіше? – вигукнув він. – Все, про що я прошу – дати мені поспати! О, привіт, Яно.

— Ми старалися, чесно… — пискнула Надя. – Це Горобець розпсихувалася.

— Вибач… Я обіцяю більше не кричати.

Денис потягнувся.

— Що в тебе знову? – запитав у мене.

— Нічого хорошого, — щиросердно зізналась я. — Слухай, Денисе, ти ж хлопець!

— Як спостережливо…

— От захотів би спілкуватися з дівчиною, якби під час вашого знайомства вона була нетверезою і поводилася трохи неадекватно?

Ден подивився на сестру, а та кивнула в мій бік, пояснюючи кого я маю на увазі.

— Не знаю… Як на мене, ти апріорі трохи неадекватна.

— Ну дякую, — можна було й не питати.

— Прошу, — він розплився у люб’язній посмішці. — Можу ще чимось допомогти?

Віка кивнула.

— Так. Зникни.

— З превеликим задоволенням! – він вже хотів йти, але раптом обернувся. – І на останок, кидайте цю дурну справу, поки не пізно. Займіться чимось кориснішим.

— Я таким чином дипломну пишу, — заперечила Віка. – Що може бути корисніше?

Її брат лише похитав головою.

— Не вішай носа, — Надя поплескала мене по плечу. – Все буде добре.

Що б там не говорили дівчата, але легше мені не стало. Зрозумівши, що нічого розумного вони поки не порадять, я пішла додому. Вирішила відволіктися від важких думок, занурившись у роботу. Зрештою, в мене були ще одні друзі – підручники. Їх останнім часом я дуже обділяла увагою.

Таким же шпигунським чином дісталася свого поверху, зраділа, що дорогою майже не зустріла людей, і вже хотіла сховатися у своїй кімнаті, коли побачила під дверима складений удвоє аркуш паперу. Підняла, розгорнула.

«З тобою все нормально? Дай знати. Макс. 0636947957»

Я ледь не зомліла. Перечитала ще раз, потім ще… То ж був справжній лист! Його рукою! Для мене! «Дрібниця» — скажете ви. А мені це здавалося ну просто піком романтичності. Вже бачила, як через десяток років дістаю цю записку зі скриньки з дорогоцінними речами, читаю та з ностальгією посміхаюся. Макс бавить нашу дитинку, а на підлозі в ногах сопить золотистий ретривер.

Мрії-мріями, та раптом збагнула, що Биков і досі може бути десь поряд, а тому я бігом юркнула в кімнату й зачинилася на замок. Думки розбігались, як таргани за холодильником. Що робити? Дзвонити – точно ні. Я ж від хвилювання не зможу нормально говорити. Написати? Писати я вмію добре. Принаймні, грамотно. Тремтячими пальцями набрала коротке повідомлення:

«Привіт! Дякую за турботу. Все добре»

Пригадала всі настанови дівчат. Вийшло, наче, непогано: не нав’язливо коротко. Стоп, а раптом занадто коротко? Може. Варто додати зав’язку для діалогу? Щось типу «А ти як?». Хоча ні, дурне питання. Звісно, в нього все нормально. Це ж не він пів ночі у клубі віджигав… Вирішила залишити так, як є. Якщо Макс захоче продовжити діалог, то сам щось напише. Правильно.