Потім я про це пошкодую

«Шановний персонал нічного клубу Арізона, маю перепросити за свою поведінку п'ятнадцятого вересня поточного року. Вже будучи при світлому розумі, я визнаю, що залазити до дівчат-піджейок і переконувати їх прикритися було поганою ідею. Прошу вибачення за зіпсоване меню, де я виправляла помилки в словах, і нерви офіціанта. Останній не був зобов’язаний танцювати зі мною. Окремо виділю службу клінінгу: вам, напевно, було важко відмити те, що я намалювала помадою на дзеркалі. Так, анатомічні схеми чоловічих органів – видовище не з приємних… Але того вечора мені здавалося, що вони будуть ідеальним доповненням до селфі з клубу. І наостанок, велика подяка охоронцеві Макару за те, що він викликав для нас таксі, а не поліцію, як обіцяв. Ще раз перепрошую. З повагою та побажаннями процвітання Яна Анонім»

Такий лист я залишила на сайті клубу наступного ранку. Це аби ви розуміли масштаб трагедії. А поки що відмотаймо час назад – до події, котра ледве не стала крахом усього мого плану.

— Ох, подружані, гарно розвіялись! – Віка обійняла Ему та Надю. Всі троє сиділи на задньому сидінні таксі й у перервах підспівуванню Ретро-FM, робили одна одній компліменти. – Може, в мене заночуєте?

— А чом би й ні? – хіхікнула Надя. – Горобчику, ти з нами?

— Ні. В мене завтра семінар на дев’яту тридцять, а всі конспекти в гуртожитку.

— Та ну… — Віка ображено надула губи. – Який семінар? В мене є пляшка шампанського і… о, дівки, ідея!

— Заздалегідь згодна! – підхопила Ема.

— Горобець, ходи сюди! – Віка жестом наказала схилитися докупи, щоб її підступний задум ненароком не почув водій. — А давайте зжеремо усі тістечка Дена?

— Геніально! – кивнула Надя. – Віко, ти розумна жінка. Я так тебе поважаю!

— І я, — додала Ема.

Мені на очі навернулися сльози.

— А я вас як поважаю! – промовила, шмигаючи носом. – Ви – ж моя група підтримки!

Бідолашний водій. Таких пасажирок не варті ніякі чайові. Власне… ми ніяких і не залишили, здається.

— Гуртожиток КНЛУ, — промовив він, пригальмовуючи.

Я підняла руку.

— Моя зупинка!

Попрощавшись з дівчатами, я вийшла на вулицю. Було далеко за північ. Прохолодний осінній вітерець приємно студив мої розпашілі щоки. Насолоджуючись тишею довкола, я пішла до дверей. І там на мене чекала халепа.

Гуртожиток зачиняється об одинадцятій! Як я могла забути про таке? Жодного разу не порушувала комендантську годину, а тут припхалася бозна-коли. Всі вахтерки вже давно повлягалися спати. Я смикала за ручку, стукала у вікна, та все марно. Раптом мене накрило панікою. Ночувати на порозі зовсім не хотілося, до всього раптом стало страшно… В голову полізли думки про маніяків та ґвалтівників.

Я дістала телефон, набрала Надю.

— Що мені робити? Тут зачинено! – проскиглила у слухавку.

— Не бійся, сонечко. Ми зараз по тебе повернемось… — кілька хвилин вона перемовлялася з іншими. —  Ой, постривай, тут Віка хоче щось сказати.

— Ало, Горобчику, в мене ідея: зайди через пожежний хід. На другому поверсі завжди відчинено.

— Звідки ти знаєш?

— Ну… — завагалась. — До Макса ночувати лазила, щоб вахтерки не бачили.

— Клас, — заскрипіла зубами від ревнощів.

— Забудь це. Краще, сконцентруйся на задачі. Головне, що тобі треба зробити – піднятися драбиною.

— Добре…

Я обійшла гуртожиток, знайшла необхідне місце. Драбина скидалася на Еверест – така ж висока та небезпечна. Дякувати Богу, я була в кросівках. Запхала телефон у ліфчик, щоб звільнити руки, потерла долоні.

— З незнайомцем фліртувала, а на другий поверх не залізеш? – промовила сама до себе.

Видохнула, перехрестилась і таки полізла. Зрештою, важко було зробити тільки перший крок. Далі – справа техніки. Видершись на другий поверх, я почувалася всесильною. Старі двері дійсно були відчиненими, проте дерев’яна рама дещо розбухла, довелося вибивати їх плечем. Навалилася раз, другий – результату нуль. Лише скло гриміло.

— Та що ж це таке?!

— Допомогти? – почулося поряд.

Я зойкнула, примружила очі, щоб розгледіти постать навпроти. Просто фантастика… Здогадалися? Абсолютно точно! То був Биков. Він посміхнувся й штовхнув двері на мене. На мене, дідько! Чому я сама не додумалася до цього?

І ось, між нами більше не було перепони. Моя мрія стояла на відстані одного кроку. Дивовижно, та страх кудись зник. Можливо, не виніс сусідства з алкоголем.

— Дякую, — я зробила… реверанс. Чомусь подумала, що такий вишуканий середньовічний жест неодмінно справить хороше враження.

Хотіла пройти всередину, але Макс перегородив дорогу.

— Ти хоч з цього гуртожитку? – придивився. – Постривай… Я ж тебе в універі зустрічав. Заходь. Обережно, тут поріг.

— Який ти уважний… — кивнула я й відразу ж спіткнулась. – Пардон.

Макс сперся на стінку, склав руки на грудях та став спостерігати за моїми незграбними спробами зберігати рівну ходу.

— Ніколи б не подумав, що така мала дівчина може ломитися в двері з силою двох мужиків.

— В мене теж є питання.

— Я нічого не питав.

— Точно… — закусила губу. — І все ж. Ти живеш поряд чи просто любиш патрулювати коридори?

Макс кивнув на двері поряд.

— Це моя кімната.

— А… треба запам’ятати. Тобто… — щось я загралася зі сміливістю. – Не хвилюйся, в гості не прийду.

Биков розсміявся.

— Та приходь, якщо хочеш. Як тебе звати?

Фанфари! Цей момент настав.

— Яна. А ти… дай вгадаю… Максим?

На мить його очі округлилися.

— Як ти…

— У чоловіків усе на лобі написано! В тебе чотирнадцятим шрифтом Times New Roman: «Максим Биков».

— Я це навіть не коментуватиму, — наблизився до мене. – Ходімо, проведу тебе до кімнати, Ванго.

— Я ж Яна… — трохи насупилася. — Щоб тобі було легше запам’ятати, скажу, що є популярна пісня про мене.