Сьогодні в клюбі будуть танці

– Так! Тільки не сперечайся з нами, – попередила Надя.

Хороший початок. Це ж з розряду «тільки не хвилюйся» і «ти, головне, не бійся» – відразу розслабляє.

– А чому я маю…

– Ми їдемо в клубєшнік! – застрибала Віка, плескаючи у долоні. – Прямо сьогодні.

Мене наче по голові вдарили.

– Щоо-о-о? – такого я точно не очікувала. Зібрала команду професіоналів, називається! – Куди?

Помітивши моє розчарування, Надя закотила очі. Мовляв, «а що я вам говорила?».

– Емо, поясни її мовою, – попросила.

Дівчина зітхнула.

– Гаразд, спробую… – Ема прокашлялася, звела брови над переніссям. – Шляхом довготривалої дискусії нами було проаналізовано кілька варіантів продуктивної праці над заповненням пробілів у твоєму особистому житті. Найефективнішим методом обрано випробування у польових умовах.

– Не знала, що вона володіє ботанською… – прошепотіла вражена Віка. – Коротше, Горобець, ти занадто скута. Тобі треба зняти напругу, розслабитися, заодно й спробувати пофліртувати з хлопцями. А де ще це робити, якщо не в клубі?

– Розкішна ідея! – погодилася Надя.

Я так не думала. Єдиний клуб, який мені доводилося відвідувати – Клуб Любителів Орігамі. В мене навіть значок з написом «Почесний член КЛО» залишився. Та навряд чи дівчата планували журавликів з паперу робити. Хоча шкода, ось це дійсно розслабляє.

– Вже сьогодні? – розгубилася. – Але я не готова.

– Ти ніколи не будеш готовою, якщо не навчишся виходити із зони свого комфорту, – зауважила Віка й сама собою запишалася, бо змогла видати таку круту фразу. – З одягом я тобі допоможу, макіяж зроблю – будеш цукерочкою!

– А це точно не прикриття вашого бажання відірватися замість того, щоб допомагати мені?

– Відірватися? – скривилася Надя. – Не забувай, у якому складі ми туди їдемо. Якби не наш договір, то я б з цими двома навіть не розмовляла!

– Мені здалося, що ви непогано поладнали поки мене було.

Віка похитала головою.

– Аж ніяк! Це коротке перемир’я заради спільної мети. Яно, я впевнена, що клуб – вдала ідея. Ну ж бо, довірся нам.

Мені знадобилося трохи часу, щоб набратися хоробрості. Що я знала про клуби: а) то фіал пекла та розбрат, б) там рікою ллється алкоголь, в)там рискають усілякі збоченці. Погодитися на таке, було справжнім викликом (безумством). Та з іншого боку, якщо я пройду крізь той Мордор, то більше вже нічого не боятимусь. Правда ж?

– Добре… – не витримала їхніх суворих поглядів. -Тільки пообіцяйте триматися купи!

– Тільки так, – кивнули дівчата.

І почалися збори. Віка вивалила на ліжко цілу купу одягу. Стала перебирати сукні, періодично прикладаючи до мене то одну, то іншу. Ема та Надя спостерігали за цим дійством й наперебій пропонували свої варіанти. Врешті-решт було обрано три образи, які б сама я ніколи у житті не спробувала.

– Роздягайся і приміряй цю, – тицьнули мені чорну зі шкіряними вставками.

Я сховалася за дверцятами шафи. Скинула джинси, кофту і топ, який дівчата відразу обізвали ліфчиком для пенсіонерок.

– Пуш-ап, Горобець, – почулося зауваження. – Терміново переходь на пуш-ап! Це ж найдоступніша зброя жінок.

Я насилу влізла в сукню. Віка була худішою та трохи нижчого зросту, а відтак те, що на ній сиділо ідеально, мене обтягувало, як водолазний костюм. Та це ще пів біди. Найбільше дратували виріз по самий пупок і екстремально коротка довжина.

– Познайомтесь, – вийшла зі схованки. – Шлюхівець Повія Проститутівна.

– Ого, а в тобі таки є потенціал! – Ема оглянула мене з усіх боків.

– Дійсно… – погодилася Надя. – Все не так печально, як мені здавалося. Але це знімай, бо ще задихнешся. Віко, дай їй щось просторіше.

Хвала Богам, мені таки підібрали нормальний одяг – джинсову сукню з поясом, яка навіть пасувала під мої кросівки. Мабуть дівчата розуміли, що на підборах я навіть до машини не дійду, тому й дозволили залишити своє взуття – хоч щось гріло душу. Кучері зібрали у високий хвіст, за допомогою якогось спрею зробили їх блискучими і слухняними. Очі підвели, губи нафарбували.

– Що за лялечка! – пишалася результатом своєї праці Надя. – Нагадай зробити фотки для Інстаграму. Там тобі теж треба лад навести.

Я навіть не уявляла, як подібний контент впишеться у мою сторінку. Там були світлини абсолютно хорошої дівчинки – Яна з грамотою за наукове дослідження, Яна з ректором, Яна біля пам’ятника Антону Макаренку, і тут тобі на – Яна тусується в клубі! На мене ж усі вчителі та преподи підписані, скажуть: «гордість курсу пішла по наклонній».

– Ден! – гукнула Віка. – Йди подивись, що у нас вийшло! Твоя сестричка – талант.

– От нащо його кликати… – бурмотіла я, але на це ніхто не зважав.

Денис скептично піджав губи.

– Ну таке…

– Тобто? – спалахнули дівчата.

– Ви просто зробили з неї свого клона. Тут від самої Яни нічого не залишилося.

– Так ми цього й добивалися! Нічого ти не розумієш.

– І навіть не намагаюся, – погодився хлопець. – Горобець, вітаю. Ти еволюціонувала до пави.

– Як покемон? – розсіялася я.

– Угу, – якось не радісно кивнув Денис. – Хочете, я піду з вами?

Віка насупилася.

– Відлякувати пацанів? Ні, дякую.

– Для цього у них є я, – додала.

– Ну що ж… Тоді гарно вам погуляти, – сказав Денис, задкуючи. – Сильно не напивайтесь.

– Що ти, яка гулянка? – голос Еми звучав ну геть не переконливо. – Це лише заради Яни.

За пів години по нас приїхало таксі. Я йшла, немов уві сні. Кошмарі, якщо точніше. До кінця не усвідомлювала навіщо мені це треба і чи треба взагалі. Подивилася на своїх супутниць – ті були цілком впевнені у своїх діях. Зрештою, їм видніше. А раптом після цієї «польової практики» я дійсно змінюся. Прийду така до Бикова: «Гей ти, чувак! Нумо кохатися!». Ой, стоп. Я ще в клубі не побувала, а думки вже стали брудними. Що ж тоді буде далі… Мабуть, доведеться гріхи перед батюшкою замолювати.