Маленька перемога

Роздивлятися фото колишніх Макса було геть неприємною справою. Я мимоволі порівнювала їх із собою, а від цього моя самооцінка опускала все нижче, нижче і тепер теліпалася десь трохи нижче плінтуса. Шляхом логічного виключення я обрала двох дівчат: перша – психолог, що закінчила універ минулого року, а друга – студентка третього курсу за спеціальністю «журналістика». Написала кожній по листу щастя й стала чекати на відповіді. В результаті обидві кинули мене у бан. Гарний початок, нічого не скажеш.

— Це знак, що тобі треба зупинитися, — наполягала Віка.

— Ні, це знак, що треба поговорити з ними наживо. Власне, цим я й займусь після другої пари.

— Ти диви, яка ділова! Краще б направила цю завзятість на знайомство з Биковим. Покликала б його в кіно чи на каву.

— Ні. Я маю зробити так, щоб він сам захотів запросити мене. Викликати це бажання…

— От ти, наче, розумна дівчина. На червоний диплом ідеш.

Я розправила плечі.

— Так і є.

— То якого біса ти настільки не пристосована до життя?

 Мабуть, через те й не пристосована. Все моє дитинство – це книжки й репетитори. В мене просто не залишалося часу на вивчення соціума. Дискотеки, шкільні вечори, прогулянки з друзями, а тим паче романтичні стосунки з протилежною статтю пройшли повз. Вже під двадцять я зрозуміла, що з цим треба щось робити. Диплом не зігріє і на ніч не поцілує.

Віка категорично відмовилася супроводжувати мене в переговорах з Емою – майбутньою журналісткою, яка зустрічалася з Максом минулого року. Довелося йти на таку важливу справу самій. Прокручуючи в голові нашу майбутню бесіду, я впевнено рушила на інше крило університету. Знаючи спеціальність, а відтак і групу Еми, я без проблем відшукала аудиторію, де мала бути її лекція. Зайшла всередину й трохи розгубилася. Там сиділо три десятки студентів, у такому натовпі було досить важко відшукати потрібну людину. Особливо, якщо ти бачив її лише на фото з купою фільтрів.

— Вибачте, — підійшла до молоді за першим рядом. – Не підкажете, хто тут Ема Ротар?

— Он вона, — байдуже відповіли ті, махнувши у бік дівчини з довгим русявим волоссям.

Ема гортала журнал Нешнл Джеографік і була настільки зосереджена на ньому, що й не помітила, як я сіла навпроти.

— Привіт! – промовила до неї, визираючи з-під глянцевої сторінки.

Ема відірвала погляд від статті.

— О, ні, — заскиглила вона. — Я тебе впізнала. Яна?

— Так, приємно познайомитися, — намагалася, щоб мій голос звучав якомога приязніше. — Я писала тобі, але повідомлення, напевно випадково, потрапило в спам…

— Не випадково, — Ема перехилилася через парту й заговорила пошепки: — Ти сама розумієш, про яку дурість просиш?

— Розумію.

— Тоді зрозумій мене, і відчепись.

— Може, ти хоча б подумаєш?

— А якщо пообіцяю подумати, то ти даси мені спокій?

— Так.

— Окей, я подумаю над твоєю пропозицією.

Демонструючи, що розмова закінчена, Ема знову схилилася над журналом. Я її розуміла, Віка хоч мала з того зиск, а Ема що? Писати наукові роботи з журналістики я не вміла, а запропонувати щось інше теж не могла. Принаймні спробувала, і те добре.

В запасі залишалася Надя. Знайти її було дещо складніше, бо універ вона закінчила, а з гуртожитку з’їхала. Довелося розпитувати у її колишніх сусідок по кімнаті. На щастя, дівчата виявилися досить говіркими й видали все, що про неї знали.

— Надя поселилася на Дарниці. Вона типу приватний психолог, консультує людей онлайн, навіть свій сайт має, — почала перша.

— Але насправді то для замилення очей батькам, — підхопила друга. — На своїй практиці вона практично нічого не заробляє, тому по вечорах робить жінкам нігтики.

Чудово! Я взяла у дівчат номер Наді-майстрині-нігтьового-сервісу й записалась до неї на манікюр. І Хоч мої нігті, як ніколи раніше, були в повному порядку, проте так я точно знала, що наша зустріч відбудеться. Рівно у назначений час зайшла у скромне помешкання Надії. Квартирка, а точніше її половина, була досить тісною, а за інтер’єром скидалася на музейну експозицію побуту часів СРСР – червоні килими на стінах, старезний диван, темний сервант на всю стіну та пожовклі фотошпалери з водоспадом. Єдине, що нагадувало про двадцять перше століття, — стіл з лампою та приладдям для манікюру.

— Влаштовуйтесь зручніше, — посміхнулася Надя. Зовні вона дуже нагадувала Матильду з фільму «Леон кілер» — мініатюрна, з коротким темним каре й виразними очима. – Увімкнути музику чи телевізор?

— Ні, дякую. Власне… я не за манікюром.

— А за чим? – напружилася. – Я нічого купувати не буду! Ні Оріфлейм, ні Ейвон, ні Грін Вей.

— Ти не правильно зрозуміла, — почала виправдовуватись я.

— Релігійні брошури мене теж не цікавлять.

— Хіба я схожа на місіонерку?

Надя уважно придивилася до мене.

— Обличчя знайоме… — сіла за стіл й направила промінь лампи прямо мені в обличчя. – Ти ж та Яна!

— Точно.

– А ти цілеспрямована.

— Так, — відповіла, мружачись. – Мені дуже потрібна твоя допомога, тому я тут.

— Хм... Чесно кажучи, твоя пропозиція досить нестандартна. Я б навіть сказала божевільна. Ми з Максом не чужі люди, плести інтриги за його спиною мені совість не дозволяє… — Надя відвела погляд, —  А от фінансове становище ще й як дозволяє. Скільки ти готова заплатити за мою допомогу?

— Заплатити… грошима тобто?

— Можна біткоїнами. Не відмовлюсь, — дівчина сумно посміхнулась. —  Вважай це комплексом розширених консультацій кваліфікованого психолога.

Гроші — так просто, і водночас важко. Я ж студентка! Звідки в мене гроші?

— А скільки коштують такі консультації?

Надя замислилася.

— Десять тисяч.

— Пффф… — я не змогла стримати обурення. — Три – мій максимум.

— До побачення, Яно, — Надя впевнено вказала на двері.

— Ні-ні, постривай. Чотири!

— Сім.