Треба більше колишіх!

— Штовхнула й втекла! Ти, що у третьому класі? — голосила Віка в слухавку. — Спершу я думала, що Ден жартує, але потім він показав відео.

— Він ще й відео знімав? — обурилась я.

— Ну, а як би я ще подивилася? Та й тобі було б на згадку… Хоча наразі воно може нагадати хіба що про твій епічний провал. Горобець, ти чим думала?

— Я тоді взагалі не думала… — зізналась. —  Розумієш, він розсердився, а я злякалася.

— Такий шанс провтикала! Тепер новий план вигадувати.

Я штовхнула двері маленької аудиторії в кінці коридору, переконалась, що вона порожня й впала за парту. На вихідних у гуртожитку вчитися було неможливо. Сусіди так гучно святкували чийсь день народження, що складалося враження, наче я сиділа за одним столом з ними. Як у такій атмосфері вивчати політологію? Розклала книжки та зошити, хоч би найголовніші тези виписати…

— Вигадаємо, — відповіла Віці, притискаючи мобільний плечем. — Головне, що він мого обличчя не бачив.

— Впевнена?

— Не впевнена, але дуже на це сподіваюся. Ти сьогодні будеш, чи досі «хворієш»?

— Ще трохи похворію.

Двері скрипнули. Ну ось, і тут мені спокійно повчитися не дадуть! Я ж перевірила розклад — ніхто на цю аудиторію не претендував. О май гад! Ніхто, крім Макса.

— Тут що пара буде? — запитав він.

— Н–ні… — в роті моментально пересохло, а долоні навпаки спітніли.

 На тому кінці проводу все ще висіла Віка.

— Яно, ти тут? А як тобі ідея… — я поспіхом перервала зв’язок. Не вистачало, щоб це почув Биков. Телефон вислизнув з рук і ледь не впав на підлогу. На щастя я його впіймала.

Макс зайшов у кімнату, зачинив за собою двері. Повітря відразу стало спекотнішим на кілька градусів.

— То я тут посплю трохи, — промовив проходячи повз мене. — Якщо не заважатиму.

Одне добре — він точно не впізнав мене. Тепер я мала другий шанс правити хороше враження. Що, власне, й спробувала зробити:

— О! Заважатимеш? Ні. Хіба ти можеш заважати, якщо спатимеш? І якщо не спатимеш… — затараторила, ледь не задихаючись від піднесення. — А я? Нічого, що я тут повчуся? Читальна зала чомусь зачинена…

— Та роби, що хочеш, — знизав плечима Макс.

Хлопець вмостився у дальньому кутку кімнати. Підклав під голову наплічник, ліг на парту й заплющив очі. Я, червона мов тюльпан, схилилася над конспектами. Ага, прямо так і взялася гризти граніт науки! Літери зливалися, маркер проїв дірку в зошиті, а шия сама поверталася убік Бикова — просто магія якась.

— Щось не так? — спитав він, коли раптом спіймав мій погляд. 

Я підстрибнула на стільці.

— Ні, ти прекрасний. Тобто… — та що ж це таке. Зв’язок між мозком та язиком був безнадійно втрачений. — Все прекрасно. Чудово.

Макс ледь помітно посміхнувся й повернувся на інший бік. Мені стало трохи легше, принаймні знов могла мислити. Узяла мобільний та бігом написала повідомлення Віці:

«Він тут! Спить на задній парті. Що робити?»

Віка прислала здивований смайлик, а згодом і відповідь:

«Хапай поки сонний! Або й сама лягай, тоді зможеш говорити, що ви спали разом».

«Як смішно»

Користі від тої Віки було, як з козла молока. Я знову подивилася вбік Макса. Він знаходився так близько, говорив зі мною… О, не вірила своєму щастю. Але обмін кількома фразами замало — я хотіла більшого. Значно більшого. А для результату треба працювати… як мінімум, зібрати хорошу групу підтримки. Треба ще колишніх!

Знаю-знаю, звучить досить дико й навіть абсурдно. Та, якщо замислитись, то це може спрацювати. Кожна з дівчат Макса вивчала різні грані його особистості. Якщо я зберу достатню базу інформації і проаналізую їхні помилки, то зможу вивести ідеальну формулу захоплення його уваги. У коханні, як на війні, а виграє той, в кого буде більше союзників.

«Я розширятиму штаб. Що ти знаєш про інших його колишніх?»

«Горобець, зупинись»                                                          

«Чому?»                        

«Бо це вже ні в які рамки не лізе!»      

«Все буде добре»     

«Ти безнадійна».     

«Тому мені потрібна допомога!»    

«Не вірю, що роблю це… Добре, скину тобі посилання на сторінки двох попередніх. Тільки пам’ятай, я попереджала, що це погана ідея»

«Дякую!»

Одному тільки Богові відомо, як мені не хотілося залишати ту аудиторію. Моє щастя було так близько. На відстані кількох метрів. Я б годинами дивилася на його сон… Якби ж не політологія. Прогуляла б, чесне слово! Однак, у мене був журнал групи, та й з викладачем вже встигла привітатися... Довелось повертатися в сувору реальність. «Нічого, коханий, ми скоро знову зустрінемось. — подумки промовила до Бикова. — І тоді я буду готова». Тихесенько, як мишка, зібрала свої речі й, кинувши на Макса прощальний погляд, пішла.             

Всі його колишні — дурепи. Невже не розуміли, якого хлопця втрачають? Я була готова весь свій життєвий уклад перекроїти заради нього, а вони не цінували те, що вже мали. Хоча… якби цінували, я б не отримала шансу посісти їхнє місце. Тому це навіть до кращого.      

І так, набір в армію Яни Горобець почався. Ще б переконати дівчат у необхідності співпраці… Але якщо вже з Вікою вийшло, то й інших якось вмовлю. Повинна вмовити.