Біжи, Горобець, біжи

Як і обіцяла, я добросовісно виконала все, що сказала Віка. Прощавай левова доля стипендії. Найдорожче обійшлась екзекуція над волоссям, як фінансово, так і морально… Його підстригли та пофарбували у «благородний медовий». І хоч візуально ці зміни мені подобалися, та все моє єство противилося приймати нову Яну – відторгало, як вірус. Я розраховувала, що разом із лоском до мене прийде й впевненість у собі, але цього чомусь не сталося. Складалося враження, що я лізу на чужу територію, маскуюся й прикидаюся тим, ким не є насправді. Та, власне, так і було…

- Ану, повернись задом, - Віка спушила мені локони на потилиці. – От! Інша справа… Над тобою непогано попрацювали.

Я сіла за сусідню парту, щоб мати змогу поговорити, поки лектор готується до заняття.

- Бісять нарощені вії, - пожалілася. – Наче два віники на очі почепила.

- Звикнеш. До речі, - Віка крадькома, немов передавала мені контрабанду, тицьнула в руки пакет. – тут спортивний костюм. Я його жодного разу не одягала, нарешті стане у пригоді.

- В мене є.

- Такого точно нема, - посміхнулася. – Потім повернеш. А, і щодо завтрашнього дня… Я з тобою не піду, сама розумієш, але без підтримки не залишу. Тебе зустріне Ден.

- Навіщо?

- Йому цікаво на це подивитися.

- Настільки, що готовий з самого рання їхати в студмістечко?

- Та ні, він працює в кафе неподалік. О шостій якраз закінчується його зміна... Я не в праві забороняти йому. Тим паче він теж у грі.

Ден у грі. Чудово! Мене і так заздалегідь коробило від хвилювання, а тут ще й глядач підвернувся. Весь день ходила сама не своя. Лекції пройшли повз мене. Присягаюся, не пам’ятаю жодного слова преподів. В голові була лише майбутня пробіжка.

Вночі я майже не спала. Довбані вії не дозволяли лягти так, як мені хотілося. А коли нарешті починала дрімати, снилися усілякі дурниці. В результаті, як пролунав будильник, я почувалася розбитою, злою та пом’ятою. Однак, вибору не залишалося, треба було рухатись. Макс сам до мене не прийде. На жаль.

Я привела себе до ладу, надягнула костюм… Хоча, знаєте, ті речі і костюмом назвати важко – екстремально короткі шорти й топ блакитного кольору. Виглядало непогано, але рівень мого дискомфорту буквально зашкалював. Подивилася на себе у дзеркало й насилу подавила бажання загорнутися в халат. Ну не звикла я ходити в такому… аеродинамічному одязі.

За десять хвилин до сьомої, чітко по таймінгу, вийшла на вулицю. Попри всі надії, Ден таки припхався подивитися виставу. Хлопець відпив кави з величезного стаканчика й помахав мені рукою, привертаючи увагу.

- Доброго ранку! – посміхаючись на всі зуби промовив він.

Виявилося, що я недооцінила вранішню прохолоду, й тепер почувалася ще гірше. Обійняла себе, закриваючи оголений живіт.

- І тобі, - кинула. – Може, таки підеш додому? Я і без твоєї «підтримки» впораюсь.

- Хм… ні, - Ден одягнув сонцезахисні окуляри для конспірації. - Ходімо, Яно.

Цокочучи зубами від холоду я пропленталася в парк. Дуже скоро показався стадіон, і мені вмить зробилося жарко. Тепер я тремтіла від хвилювання. Невже це таки трапиться?

- От хоч стріляй не розумію, навіщо цей цирк. Чому ти не можеш просто так підійти до нього та поговорити? – не заспокоювався мій супутник.

- І що я йому скажу? Привіт, Максе, ти мене не знаєш, але я закохана в тебе з першого курсу. Будемо зустрічатися?

- З першого курсу? Ого… Чому ж ти так довго чекала?

- Бо в нього постійно був конвеєр дівчат.

- А ти так хочеш приєднатися до того конвеєру?

- Ні! У нас все буде інакше… Я не така, як його колишні.

- Це вже точно, - зробив ковток кави. - Віка б ніколи не добивалася хлопця.

- Не важливо хто кого добивається. Ми живемо у розквіт фемінізму та рівноправ’я.

- Тоді не забудь купити йому квіти перед побаченням, - хмикнув він. – Феміністка.

- Якось вже без тебе розберуся. Головне, щоб те побачення відбулося.

Денис лише похитав головою. Як же мене дратував його скептицизм!

- Далі я не піду, - промовив, вмощуючись на лавочці навпроти стадіону. – Залишуся тут. А, он, до речі, твій спортсмен. Біжи до нього.

Я озирнулася. Макс розминав м’язи, демонструючи своє ідеальне тіло нечисельним відвідувачам стадіону. Матінко рідна, якби я знала, що під моїм гуртожитком щодня відбувається таке дійство, то виробила б у собі звичку зустрічати ранок у парку. Що за рельєфи… і я не про ландшафт.

- Горобець! – шикнув Ден. – Ти витріщатися прийшла? Давай до справи.

- Так… так.

Повільно, вдаючи, що також роблю розминку, рушила назустріч. «Все буде добре, - повторювала собі, – ти сотню разів це репетирувала. Маєш ціль, маєш план, ще й виглядаєш, як цукерочка. Нічого не стане на заваді». Тим часом Макс одягнув навушники й побіг вперед.

Я стала на лінії старту. Стиснула руки у кулаки, набрала повітря легені. Вперед!

Перша ціль – наздогнати його. Це було не важко, бо, намагаючись подолати хвилювання, я розігналася до швидкості літака. Адреналін зашкалював, а серце билося десь у піднебінні. В мені вирувала внутрішня боротьба: одночасно хотілося здатися та довести собі, що зможу подолати свої внутрішні бар’єри. Обрала друге.

Спрямувала траєкторію руху таким чином, щоб зачепити Макса плечем. Шляху назад не було. До зіткнення залишилося три… дві… одна секунда. Катастрофа.

Я б не була собою, якби все пройшло за планом. Напевно не розрахувала сили, тому не просто врізалася в Макса, а в прямому сенсі збила його з ніг. Бідолашний впав прямо на асфальтну доріжку.

- Якого дідька?! – вигукнув він, дивлячись на свої зчесані до крові долоні.

І тут я зрозуміла, що вся підготовка полетіла коту під хвіст. Мені не вистачило сміливості почати розмову чи бодай вибачитися. У повній паніці я утнула найгірший з можливих варіантів – розвернулася й блискавично рвонула в протилежному напрямку. Ось так наше ідеальне, ледь не кіношне, знайомство перетворилося на дрібне хуліганство. Молодець, Горобець!