Віка, Ден та список мазохізму

У гуртожитку я жила, мов цариця. Моя сусідка по кімнаті переїхала до свого хлопця, однак продовжувала сплачувати за оренду, аби не позбавляти себе столичної прописки. Мало хто міг похизуватися таким комфортом, який був у мене. Ліжка я зсунула до купи, щоб спати зірочкою. Могла гриміти посудом з самого ранку, читати з увімкненим світлом до пізнього вечора і дивитися серіали без навушників. Чим не лакшері? Крутіше влаштувалися тільки ті, хто мав змогу винаймати квартиру. От Віка, наприклад, належала до подібних вершків суспільства.

Суботнього ранку я стояла біля дверей її квартири та переминалася з ноги на ногу, не наважуючись натиснути на дзвоник. Ми були з різних полюсів. Вона — постійна відвідувачка нічних клубів, а я — бібліотек. Вона має канал на Ютубі, де розповідає про новинки косметики, а я користуюсь лише гігієнічною помадою, та й то коли губи потріскаються. Вона підбирає хлопців під свій наряд, а я впевнено рухаюсь до статусу «старої діви». Але! Вона — колишня Макса, а я — його майбутня. Тому геть сумніви! Зібрала волю у кулак, й таки подзвонила.

Віка з’явилася на порозі в піжамі кігурумі. Я мимоволі замислилася, які такі чари допомагають деяким дівчатам виглядати приголомшливо навіть у подібному одязі. Трохи сонна, без макіяжу та з пучком на голові, вона все одно була привабливішою, ніж я при параді.

— Заходь, — кивнула, пропускаючи мене в своє житло.

Перше, на що я звернула увагу — чоловіче взуття в коридорі.

— Ти живеш не сама? — запитала, знімаючи кросівки.

— На жаль, ні, — скривилася Віка. — З братом, але він зараз на роботі.

— Ясно.

— Почувайся, як у дома, але не забувай, що в гостях. А, і головне, у його кімнату не лізь, — показала на двері ліворуч, — там зона відчуження.

— Та я й не збиралася…

— Про всяк випадок попереджаю. Що це в тебе?

— О, це? — показала пакунок з пекарні. — Я принесла печиво! До чаю.

— Ми з тобою не чаї розпивати зібралися, а бесідувати суто по справі, — відрубала Віка. — Якщо тобі потрібна подружка, то це точно не до мене.

Як мило. Я ледве поборола бажання знову взутися й звалити додому.

— Мені потрібен тільки хлопець.

— Тоді за справу.

Віка провела мене в свою спальню, залізла з ногами на ліжко й поклала перед собою великий блокнот. Я влаштувалася в кріслі поряд. Уявлення не мала, чим ми збирались займатися, але нарешті змогла позбутись набридливого хвилювання — на його місце прийшла цікавість.

— Спершу визначимо, що ти взагалі знаєш про Макса, — відкрила сторінку з довгим списком. А вона підготувалася!

— Практично все, — тут я була нормально підкована. — Контент-аналіз його сторінки в Інстаграмі показав…

Раптом Віка схрестила руки над головою.

— Стоп! — вигукнула вона. — Вимикай це.

— Що?

— Свою ботанську сутність. Не треба розмовляти, як на екзамені. Занадто розумні дівчата відлякують чоловіків.

— Я думала, що їм навпаки…

— Не думай. Знаю, тобі це важко, але постарайся, — Віка тицьнула мені в руки блокнот. — Я тут виписала основні факти, що можуть стати тобі у пригоді. Почитай, а якщо щось буде незрозуміло — питай.

Я схилилася над списком.

— Гаразд… Любить собак, не їсть молочку, вважає гарну дупку важливішою за цицьки, ненавидить російський рок та коли дівчата курять кальян, не вживає міцний алкоголь, обожнює своїх дурних дружків, планує залишитися в Києві, підробляє фарбуванням авто, любить дівчат з татуюваннями, підписаний на всіх фітоняшок міста, його бісять вегани, щодня здійснює ранкову пробіжку… Чому останнє підкреслене?

— Тому що, Горобець, це твій шанс. Ранковий спорт для нього святе, а бігає він у парку за вашим студмістечком. Якщо ти досі не вигадала нормального приводу завести розмову, то ми створимо штучну. Кумекаєш?

— Та не дуже…

— Станеш спортсменкою. Я позичу класні шортики, що втягнуть твої боки, а ти рівно о сьомій ранку підеш у парк. Далі по стандарту. Бігтимеш, випадково наштовхнешся на нього, вибачишся… ну там слово за слово, розкажеш, що обожнюєш починати день з хорошої пробіжки. Це буде ваша початкова точка. Справиш круте враження — вважай половина справи у тебе в кишені.

— Я ж ненавиджу фізру.

В очах Віки блимнув злий вогник.

— Тепер полюбиш. Зіграєш контрастом після моїх відмов потіти на свіжому повітрі.

Вставати о пів на сьому для мене не проблема. Я і так часто це роблю, щоб встигнути повторити матеріал перед першою парою. А ось бігати…

— Гаразд, — здалася я. — Домовились.

— Тільки спершу — тюнинг. Будьмо відвертими, ти виглядаєш так, наче з села приїхала.

— Я дійсно з села приїхала, — розсміялася. — Як і ти, між іншим.

— Але по мені цього не видно, а в тебе реальні проблеми… Для початку я записала тебе на манікюр, стрижку, нарощування вій та укладку брів.

— Укладку брів? — я думала, що лусну від сміху. — Серйозно?

— Так.

— Може, мені ще й в носі волосся укласти?

— Там просто видалити, — підхопила Віка. — Як і на ногах. Ну що ти так дивишся? Думала, буде легко? Ні, жарти скінчилися.

Хотілося б посперечатися, та я ж сама бачила колишніх Макса — всі красуні. Доведеться тягнутися до їхнього рівня.

— Я все зроблю.

— Вважай це домашнім завданням на сьогодні. Ти ж їх завжди виконуєш.

— Ті, що дають в універі, простіші.

— Та годі, Горобчику! Хоч дівчиною себе відчуєш… Потім ще й гардероб тобі змінимо. Скільки тебе пам’ятаю, постійно ховаєшся під цими худі й балахонами. Впевнена, якщо добряче пошукати, то в тебе нормальна фігура знайдеться, а коли пощастить, то й груди.

— Хтось сказав груди?! — почулося з коридору. Від неочікуваності я здригнулася.

— О, Денис припхався… — закотила очі Віка. — Ден, йди привітайся з Горобцем!

За мить у дверях показався хлопець. Невисокий, на кривуватих ногах, проте з досить приємною посмішкою та шаленою зачіскою, що стирчала в різні боки. З Вікою їх поєднували хіба що ямочки на щоках… А так, я б ніколи не назвала їх братом і сестрою.