Геніальна ідея

Присвячується моїм постійним читачкам.

Люблю вас, дівчата ❤

Я блукала коридорами універу. Під пахвою два десятки заліковок, в руках роздруківки для наступного семінару, а в роті залишки препаскудного сендвіча з буфету, що мав би замінити сніданок і обід. Приємно познайомитися — Яна Горобець у всій своїй красі. Тут, напевно, мав би бути ще й опис моєї зовнішності, але через проблеми із самосприйняттям боюся викликати хибні асоціації. Ви просто ще раз подивіться на обкладинку — так, ото я там посміхаюся. То про що ми говорили? Я збилася з думки… Вибачте, не кожного дня про себе книжки пишеш. А, згадала…

Зазирнула в чергову аудиторію, сподіваючись, що хоч там зустріну необхідного викладача. Але, ні… теж порожньо. Ну от скажіть, який дятел клюнув мене у голову, коли на першому курсі обирали старосту? На хвилі ентузіазму після школи я — мала і дурна — вирішила показати свої лідерські якості, виділитися (читай «випендритися») серед одногрупників та заявити про себе, виборовши таку почесну посаду. Ох… не так сталося, як гадалося. Староста — це не престиж, а цілковита морока. Ти перетворюєшся та хранителя ключів від аудиторій, особистого прислужника викладачів, а подеколи й посередника між преподами та прогульниками, коли останні хочуть «тихенько усе порішати». Та найгірше, що я маю тягти це ярмо до закінчення вишу — інші ж також збагнули наскільки невдячним є звання старости, а відтак не піддаються ні на які вмовляння, аби замінити мене. Ну все, пожалілася, аж на душі полегшало. Зрештою не так вже й довго страждати: ось почався четвертий курс, а потім ще півтора року магістратури, і кінець рабству. Джанго вільний!

Помітила свою одногрупницю. Вікторія сиділа на підвіконні й дивлячись у фронтальну камеру телефона, фарбувала губи.

— Привіт! — вигукнула я, привертаючи до себе увагу.

Дівчина під різними кутами перевірили наскільки рівно нанесла помаду, і лише потім відповіла:

— Привіт, — зітхнула, змахнувши довгими пухнастими віями. — Чого тобі, Горобець?

— Ти Антона Павловича не бачила?

— Це ще хто?

Я закотила очі. І ось такі кадри під час сесії вимагають, щоб я домовилася про адекватну оцінку.

— Наш куратор взагалі-то.

— Наче я маю всіх поіменно знати… Такий худий і високий? Ні, не бачила.

— Ясно. Ну не буду відволікати тебе…

— Дякую.

До наступної пари залишалося кілька хвилин. Я б встигла перевірити ще кілька кабінетів, але раптом вклякла не в змозі поворухнутися. Знаєте ті моменти у фільмах, коли в сповільненому режимі зйомки повз героїню проходить місцевий красунчик. Ну типу світ навкруги завмирає, звуки стихають, а він такий, купаючись у сонячному промінні, ковзає по ній поглядом та йде повз. Ну ось зі мною щоразу відбувалося майже те ж саме. Максим Биков — моя тотальна залежність. Він здавався ідеальним від кінчиків волосся до шнурків на кросівках. Боженька постарався на славу, коли його створював. Зовнішність, статура, магнетизм — все налаштоване таким чином, щоб розбивати дівчачі серця. Я не могла змусити себе відвести очі, насолоджувалася моментом та тисячами мурашок на своїй шкірі. Ще б якусь романтичну музичку на фон поставити… Проте замість неї почула лише глузливий сміх Віки.

— Підбери щелепу, Горобець! — вигукнула прямо мені у вухо.

Я повернулася в реальність й відразу зарилася носом у свої конспекти. Макса затулив натовп, а магія розвіялася.

— Тобі здалося… — пробубоніла. — Я дивилася не на нього.

— Та годі. За час нашого роману з Максом я звикла до фанаток типу тебе.

Фанаток? Ну ні… Я просто… Просто трішки закохана. Десь рік. Чи два. А в ті короткі проміжки часу, коли Максим Биков не має дівчини, зі мною трапляються, так би мовити, загострення діагнозу.

— Чому ви розійшлися? — раптом випалила я.

У Віки округлилися очі. Такої нахабності вона явно не очікувала.

— Не твоя справа, — хмикнула. Потім схилила голову набік та з ноткою співчуття у голосі додала: — Але можу дати пораду, по старій дружбі.

— Яку?

— Не гай часу. То не твого поля ягода.

О, ну звісно. А чого я ще могла очікувати? Яка дружба — така і порада.

— Ти мене не здивувала.

— Кажу, як є. Все ж таки я його добре знаю… Пів року зустрічалися. Макс підбирає дівчат, якими зможе похизуватися перед друзями. Таких, щоб викликали заздрість. А ти викликаєш лише жалість.

— Не правда! — здійняла підборіддя й розправила плечі. Заліковки відразу посипалися на підлогу, а поки я намагалася їх спіймати, розвіяла коридором аркуші з доповіддю. Так, не найкращий спосіб продемонструвати впевненість.

Віка повільно, підкреслюючи, що робить мені послугу, присіла навпочіпки поряд.

— Сексуальність і грація в одному флаконі, — кивнула вона. — Я б на твоєму місці пошукала собі пару десь серед біологів чи хіміків. Там такі ботани зібралися, що впісяються від щастя, якщо з ними дівчина заговорить. Спробуй, Горобчику, може, на тебе вже чекає суджений.

— Як круто підвищувати свою самооцінку шляхом глузування над іншими… — прошипіла я.

— О, та ти навіть говориш їхніми фразами!

Зціпивши зуби від образи, я забрала з рук Віки залікові книжки. Нехай тепер не розраховує на прикриття перед викладачами. Всі її прогули відразу записуватиму в журнал! Ручкою! Піднялася, підтягнула штани і подивилася на годинник.

— Шкода, та я вимушена завершити цю захопливу бесіду, — кинула Віці. — Справ по горло.

— Ти що образилась? — здивувалася та.

— Ні, мені дуже подобається слухати про те, який я відстій.

— Я такого не казала. Ти не відстій…  — Віка замовкла, намагаючись вигадати спосіб загладити провину. — Ти на любителя, а Макс цінує загальноприйняті канони краси.

— Масмаркет?

— Гей, полегше з виразами! — вигукнула, але посміхнулася. — Я лише ділюся досвідом.

І тут в мою геніальну голівоньку стрельнула не менш геніальна ідея. Дійсно, ніхто не знає про хлопця більше, ніж його колишня. Віка мені не ворог, вона — джерело інформації. Може, варто скористатися цим джерелом? Зрештою час не стоїть на місці. Я три роки спостерігаю за Биковим, не наважуючись на рішучі дії. А він вже на останньому курсі! Ще трохи, і наші шляхи розійдуться остаточно…