Надіна еволюція і моя деградація.

Я перекосив обличчя подобою посмішки й змусив себе проїхатися бодай два кола. Сумнівне задоволення. Зійшов з льоду й сів на лавку, звідки можна було спостерігати за іншими. Насилу відшукав поглядом Макса з Яною: обоє виглядають цілком щасливими... Один я на їхньому фоні, як Грінч. От наче ж і розумів, що маю відступити, але чомусь ніяк не міг на це наважитись.

– Чому не катаєшся? – вигукнула Надя, падаючи поряд. І звідки вона узялась?

– Та я цей… ногу ковзанами натер. А ти йди, не треба зі мною сидіти.

– Мені самій не цікаво, а тим двом, – кивнула на Горобця з Биковим, – не хочу заважати.

Я лише знизав плечима. Аніматором не наймався, щоб її розважати.

– Ну посидь тут, якщо хочеш.

– Ну і посиджу…

Кілька хвилин Надя була зайнята фотосесією – то свої ноги фотографувала, то робила селфі на фоні льоду, то гортала знімки, намагаючись обрати найбільш вдалі. Коли їй це набридло, підсунулася ближче й подібно мені стала спостерігати за нашими «друзями».

– Хм… а непогану пару ми зліпили.

От не можу погодитись.

– А тобі не здається, що їхні стосунки приречені? Вони ж геть різні.

– Навпаки, думаю, саме в цьому й плюс такого тандему. Протилежності притягуються. Він – крутелик, вона – тихоня. Компенсують одне одного.

– Як на мене, Макс просто користується нею…

– Пфф… виключено. Який сенс? Він може поманити пальчиком будь-яку з дівчат, і та побіжить прямо до нього у ліжко. А замість цього Макс возиться з цим недосвідченим кошеням. Там таки є якісь почуття.

– Може, йому просто захотілося чогось нового. Награється, і кине.

– Таке враження, що ти дівчачих мелодрам передивився, – хмикнула Надя. – Все в них буде добре.

Не це я хотів почути. Геть не це. До кінця сеансу було ще двадцять хвилин, і я уявлення не мав про що увесь цей час можна розмовляти з Надею. Розпитувати про її життя й вдавати, наче мені цікаво, не було настрою.

– Кави не хочеш? – раптом додумався я. Їжа і напої – незамінні помічники в незручних ситуаціях.

– Не відмовлюсь, – кивнула Надя. Я зняв ковзани, перевзувся в свої кросівки і вже хотів піти на пошуки кавового автомата, як вона вигукнула: – Ухти ж йо… Боляче, мабуть!

Прослідкував за її поглядом й помітив лежачу на боку Яну, біля якої схилився Биков. Мене остаточно накрило! Ну хіба не можна було її втримати? Скільки там тієї Яни?! Чим він думав, коли потягнув її на лід? Чим я думав, коли довірив її Максу? Не втрачаючи ані хвилини на роздуми, я кинувся допомагати.

– Молодий, чоловіче! – вигнув мені в спину охоронець. – У вуличному взутті не можна!

– Відвали!

Я розштовхав усіх, хто там катався. Ледь не впав сам (схопився на плече якоїсь малої), проте таки дістався Горобчика.

– Що тут сталося? – вигукнув, оглядаючи її з усіх боків.

– Нічого страшного, – запевнив Биков.

– В сенсі «нічого страшного»?! Чому вона лежить?

– Бо я впала, – спокійно пояснила Яна й спробувала піднятись. – Пусте.

– А раптом в тебе забиття чи тріщина в кістці? Чи…

Макс звів погляд до стелі.

– Чи просто синець на дупі, – додав він.

– А навіть якщо й так. Ти маєш нести відповідальність за її дупу!

– Ден, що ти мелеш? – Яна звелася на ноги й пошкандибала до бортика. – Я ладна сама відповідати за свою… за всі свої частини тіла.

– Пане, покиньте ковзанку! НЕГАЙНО! – вже у гучномовець кричав охоронець. – Інакше вас виведуть примусово.

Макс схвально кивнув.

– Здається, це до тебе.

– Сам знаю!

Навколо нас почали зупинятися люди. Мабуть, розраховували на продовження – бійку, наприклад, чи ще щось цікаве, але я не збирався тішити натовп. Ні, не боявся, що Биков мені наваляє. Просто не хотів, аби він зробив це при Яні.

– Ходімо, – Надя поклала руку мені на плече. Знову вона тут як тут! – Не треба бісити охоронців.

Я мав погодитися з нею. Ще не вистачало, щоб мене оштрафували. Дівчата, звісно, люблять бунтарів, але от Яна чомусь дивилася на мене з-під лоба.

– Ти з нами? – простягнув до неї руку.

Горобець скосила погляд на Макса, ніби питала в нього дозволу.

– Ми ще покатаємось, – відповів той замість неї.

– Так, – підхопила Яна. – Краще не чекайте на нас… Розважайтесь.

Та в неї що взагалі своєї думки немає? Якого біса треба прямо таки розчинятися в тому Бикові. Хіба це так виглядає кохання? Щось не пам’ятаю, щоб хоч якась з моїх дівчат дивилася на мене, як на повелителя всесвіту.

– Добре, – посміхнулася Надя. – Тоді потім спишемось…

Вона підморгнула Яні, помахала Максу й потягла мене на вихід. Настрій був настільки хріновий, що я навіть пропустив повз вуха гнівні погрози охоронця. Хай там що хоче кричить – байдуже. Мов у тумані, поплентався на Надею кудись на фудкорд і навіть не зчувся, як вона встигла купити для нас напої.

– А тепер розповідай, – поставила преді мною стаканчик з холодним лате. – Як довго це триває?

– Що?

– Твоя закоханість.

– Бляха, Надю! – схопився за голову. – Та не закоханий я в тебе. Знаю, це недуже приємно чути, але…

– Не в мене!

Сюрприз, Гайсинський. Догрався. Або Надя дійсно шарила в психології, або я так легко спалився. Скоріше, друге… Я залив до рота побільше кави, щоб виграти трохи часу. Зізнаватись чи шифруватись до останнього? Ай, хай воно все горить!

– Це так помітно? – здався з повинним.

– Цього може не помітити хіба що сама Яна. Ти казав їй?

– А який сенс? Вона ж мов зазомбована.

– Ну… так, – зітхнула Надя.

За якусь мить вона з занози еволюціонувала до єдиної людини, яка мене розуміла. Аж на душі полегшало.

– Ти вибач, що втягнув тебе у все це…

– Та пусте. Тепер-то я хоч розумію, чому ти поводився, як повний йолоп.

– Так, зазвичай я нормальний. Чесне слово.

– Вірю. Пропоную закінчувати наше, – вона зобразила пацями лапки, – побачення, і повертатись додому.