Наступного дня. Невиспаний, але добряче накачаний енергетиком, я стояв на пропускному пункті в гуртожитку. Підстаркувата вахтерка скоса поглядала на прозорий контейнер в моїх руках – напевно, розраховувала, що її пригостять. Щохвилинно повз нас проходили студентки, як то кажуть, на будь-який смак та гаманець. Брюнетки, блондинки, руді. Слов’янки, азійки, мулатки. Високі і низенькі, худі та з формами. Заради експерименту я спробував обрати топ-з найгарячіших, але вже за мить кожна з них втрачала будь-яку привабливість. Відстій. Дурний стан, який з кожним днем бісив мене всі більше.
– Залиш на вахті паспорт, і проходь! – гукнула до мене Яна, що саме спускалася сходами.
Цей кудрявий янгол, як завжди кутався в довгому худі невідомого розміру. Тільки того разу замість кросівок на ній були пухнасті капці з кролячими вухами. Я узяв силу в кулак, щоб не розпливтися у посмішці. Ідіота шматок.
З максимально серйозним виглядом простягнув документ бабці. Та відсунула окуляри на кінчик горбатого носу й перевірила чи збігається моє обличчя з тим, що на фото.
– Гості до десятої! – промовила стара, вносячи якісь дані в журнал. – За шум, розбрат і алкоголь – жалоба в деканат.
– Та ми і не збиралися…
– Моя справа – попередити! – рявкнула вахтерка. – Можу повторити, якщо не зрозуміло.
– Все зрозуміло, – кивнув я у відповідь. – Поводитися пристойно.
Покінчивши з формальностями, стара нарешті дозволила перетнути фоє і обійняти подругу.
– Ну й суворо у вас тут, – прошепотів, коли ми відійшли на безпечну відстань. – Як в тюрмі. На якусь мить здалося, що мене ще й обшукувати будуть.
– Все не так погано. Насправді за шоколадку з вахтерами можна домовитися про що завгодно. Навіть про ночівлю.
– Ясно, наступний раз прийду з шоколадкою.
– А ти що надумав ночувати у мене? – хіхікнула вона, а мені від цього стало спекотно.
Я-то надумав, та кого це цікавить.
– Ну ні… то я так.
Кімната була маленькою, але світлою та дуже чистою. Єдине, що впадало в око – книжки і різного роду роздруківки. Вони були всюди: рівненькими стопками на ліжках, в теках на письмовому столі, на підвіконні та навіть на тумбочці під дзеркалом, де зазвичай дівчата розставляють косметику. Таке враження, що Яна жила у філіалі університетської бібліотеки. Навіщо їй стільки чтива?
– Почувайся, як у дома, – промовила Горобець.
– Ти в курсі, що вже вигадали інтернет? – кивнув на макулатуру.
– В інтернеті можна знайти далеко не все. Особливо з історії лінгвістики.
– Аж не віриться, що ви ж Вікою вчитесь в одному універі. Єдина книжка, яку я бачив у неї – «П’ятдесят відтінків сірого». Та й ту вона кинула читати, коли вийшов фільм.
– Просто вона вміє хитрити і викручуватись, а я, коли не знаю відповіді на екзамені, можу й розревітись. Тому доводиться вчитися… Ну, як тобі перше враження від гуртожитку?
– Загалом, не так вже й погано. Я думав, буде гірше.
– Так, якщо не зважати на тарганів, мишей та періодичний сморід від забитого унітазу, то жити можна. А тепер зачини двері, бо ми будемо робити незаконні речі.
– Га?
Яна зітхнула. Потягнулась через моє плече й клацнула замком. Потім полізла в шафу для одягу і дістала звідти електрочайник.
– Тепер головне, щоб пробки не вибило. Ти будеш чай чи… – знову зазирнула в шафу, – чи чай?
– Напевно, таки чай.
– Хороший вибір.
Поки чайник закипав, я розпакував тістечка й виклав їх на тарілку.
– Це варіація снікерсу, тільки більш ніжна за рахунок того, що я замінив нугу на мус. Та й замість арахісу використав суміш фундука з мигдалем… Ну як? Смачно?
– Неймовірно! Наче рецептори співають серенади.
Заради такої похвали не гріх стирчати на кухні пів вечора.
– Скажеш таке.
Яна налила окріп в дві широкі чашки.
– Правду кажу! Ми з Максом заходили в кав’ярню на Майдані, так їхня кондитерка у порівнянні твоєю – прісна підошва.
Ну ось. Не так і довго ми протрималися без згадок про того Макса. Я ж бачив, що їй кортить поговорити на ту тему. Це читалося по очах. Довелося запхати своє невдоволення кудись дуже глибоко й таки запитати:
– То ти не жалкуєш, що пішла з ним?
Горобець блимнула очиськами.
– Жалкую? Та я на сьомому небі! Так переймалась, що буду тупити, але ж ні. Все пройшло дуже класно. Час пролетів непомітно, хоча додому ми повернулися аж затемна.
– Це ж скільки на вулиці тинялися… Биков міг вигадати щось цікавіше.
– Ну ми були не тільки на вулиці. В кіно ще заходили, і в кав’ярню ж.
– Банальщина, – не втримався я.
– А мені сподобалось! – вона з таким зусиллям ковирнула тістечко, що аж подряпала виделкою тарілку. – Було весело і романтично.
Останнє мене насторожило.
– Наскільки романтично?
– Достатньо, – на її щоках виступив ледь помітний рум’янець.
– Мені просто цікаво чи став тобі у пригоді мій майстерклас. Може, я дарма старався…
– Не дарма.
Чорт! Куди вони поспішають? Чому не можна просто погуляти, побалакати про погоду чи культуру… зрозуміти, що не підходите одне одному, й розійтися?
– Радий, що допоміг, – насилу процідив крізь зуби й запив гіркоту ревнощів гарячим чаєм.
Повисла гнітюча пауза. Поганий знак! Треба було вигадати нову тему для розмови, але нічого путнього в голову не лізло. Повна порожнеча…
– В мене є хороша ідея! – раптом вигукнула Горобець. – А давай влаштуємо подвійне побачення? Сходимо кудись… Я буду почуватися більш впевнено, якщо поряд будеш ти.
О, ну клас. Ліпше і не вигадаєш. Вона тупо знущається з мене!
– Я б з радістю, – щиро збрехав, – але якщо ти забула, в мене немає пари.
– Ну то запроси когось.
Можна тебе?
– Ну не знаю, – подумки перебрав усіх знайомих дівчат. А що як?.. – Хоча думаю, Надя не відмовиться.
Поясню свою логіку. По-перше, я не хотів залучати когось зі сторони, а Надя знала про всю нашу катавасію. По-друге, вона досі відчувала вдячність за прихисток, а відтак вірогідність її згоди пристойно зростала. А по-третє, Надя була таким-сяким, але психологом. Могла розрулити незручні ситуації.