Від френдзони ніхто не застрахований

(Частина друга)

Привіт! Ви вже знаєте мене, але дозвольте представитися ще раз. Денис Гайсинський – кухар-технолог, сушеф столичної піцерії, майбутній кондитер і… повний бовдур, який заплутався у власних бажаннях, цілях та пріоритетах. А все через кого? Через того кудрявого Горобчика.

Ця чортівня почалася з заснування Яною Клубу Колишніх – ідіотської, безглуздої та дивакуватої затії. Мені та стратегія з самого початку не подобалася. Може, я старомодний, але для мене є дивним, коли дівчина добивається уваги хлопця. Ага, вже ловлю капці від феміністок (бажано, кросівки сорок четвертого розміру). Не сперечаюсь, ініціатива – це теж добре, проте не в таких масштабах. Споконвіку в природі закладено, що самець бореться за самку. Так же? Не навпаки.

Але Клуб не лише існував, а й потроху пускав своє коріння за межі мого особистого простору. Пройшло пару тижнів, і я незчувся як сам став частиною тієї бабради. Яким боком, питається? Я – не зустрічався з Биковим (не приведи Господь), на відміну від інших не мав жодних корисливих мотивів, не розділяв плани дівчат, а тим паче не хотів, щоб Яна стала дівчиною Макса. А що в результаті? Зробив усе можливе, аби їй у цьому допомогти.

Напевно, ви вже склали про мене думку. Вважаєте, боягузом. Правда ж? Та і сам знаю, що треба було зізнатися у своїх почуттях! Але який сенс це робити, коли тебе запхали на саме дно френдзони? Часом мені здавалося, що Яна взагалі сприймала мене за одну з подружок. Ну а як іще сприймати її фразочки типу:

– Я не можу розмовляти з хлопцями. Відразу починаю соромитись, червоніти чи верзти маячню… Таке враження, що в мене якась хлопцефобія.

І це вона згадувала у розмові, коли ми були лише удвох. НАОДИНЦІ! Агов, Горобчику, я – теж хлопець! Що ці мною не так? Наче ж на гея не схожий… Не страшний, не чмошник. Чому ти не бачиш у мені нікого, окрім брата Віки? І так увесь час.

Ну тут я теж молодець. Запав на дівчину, яка буквально зациклена на іншому. Що вона в тому Бикові знайшла? Напускна крутість та випендрьож… А мій стан перед їхнім першим побаченням навіть згадувати противно. То було щось середнє між злістю та відчаєм. Я злився на себе, що відпускаю її після того, як нарешті поцілував. Злився на Яну, через її дурнувату любов до Макса. Злився на самого Макса, бо він став переможцем, нічого для цього не роблячи. Злився на Клуб Колишніх… на них не знаю чому. За компанію.

Я відійшов на кілька кроків, сховався за гіллям каштану й став чекати поки Яна підніметься у свою кімнату. Віка згадувала, що вона живе на четвертому поверсі, тому я став гіпнотизувати поглядом потрібне вікно. Нехай лише увімкне світло, і тоді я точно піду.

Пройшло десять хвилин, п’ятнадцять… Я вже став хвилюватися. Думав навіть вигадати привід, аби набрати Яну, аж нарешті маяк подав сигнал. Показалась тінь, затремтіли штори, а разом з тим моє серцебиття пришвидшилося. Я ще щільніше притулився до дерева.

Раптом те саме вікно розчинилося. З нього висунувся бородатий туркмен.

–  Слищ, збозенець! – вигукнув він, погрожуючи мені кулаком. – Ану пішов звідси, а то зараз з брат’ями вийдем до тебе!

– Ти хто такий? – я стисну пальці в кулаки. – Де Яна?

– Якой Ян? – узявся розмахувати рукама, наче відганяв мух. –  Мене Арджан звати! Тут ніякий Ян не живьот!

– Вибач, чувак… Я обізнався

Поки витріщався на вікно іноземних студентів, моя Яна вже й спати вклалася. Хріновий з мене романтик. А, може, воно й на краще. Не буду зайвий раз собі душу травити.

«Треба забути про неї до суботи» – наказав сам собі. Займатися своїми справами, вчитися, працювати. Врешті-решт, хто сказав, що те побачення пройде вдало? Цілком можливо, що вони не сподобаються одне одному. Биков у її рожевих мріях, та Биков насправді – можуть бути різними особистостями. Сам я Макса практично не знав – коли він зустрічався з моєю сестрою, я жив окремо – але навіть попри це відчував до нього стійку неприязнь. Якщо справедливість існує, то те ж саме почне відчувати і Яна. Тоді вже я свого шансу не впущу… Ну ось, і знову повернувся на початок. Все по колу. Дістало вже!

Коли я повернувся додому, дівки вже перекочували в кімнату Віки. Скинув взуття, і хотів непомітно прошмигнути до себе, як всі троє перегородили мені дорогу.

– Де Горобець? – з підозрою прищурилась Ема.

– Вдома. У них же гуртожиток зачиняється на комендантську годину. Побігла, щоб встигнути.

Віка позіхнула.

– Зануда, – промовила, закриваючи долонею рота. –  Ну ви хоч розібратися з проблемою?

Я розумів, що вона питає про поцілунок. Ось тільки, як це можна називати «проблемою»? То моя маленька гордість. Якби там не склалося у майбутньому – я все одно залишуся першим, хто її поцілував. Викуси, Биков.

– Розібрались, – кинув я, відпихаючи сестру в сторону.

– І як все пройшло?

– А чого ти такий сумний?

– Ви що посварилися?

– А ти сам-то нормально цілуєшся?

– Як вона тобі, думаєш готова?

Цей шквал запитань сприймався, як дряпання ножем по склу. Робота на кухні навчила мене зберігати спокій навіть у стресових ситуаціях, але колишнім таки вдалося витріпати мені нерви.

– Зупиніться. Годі! – вигукнув до них. Дістався спальні й смикнув двері на себе. – Дістали вже. Я лягаю спати.

– Ще один зануда, – хмикнула Віка.

Байдуже, що вона там думає. Я зачинився на замок, одягнув навушники, музику – на максимум, і завалився у ліжко. Скоріше б та субота… Дідько!