Епілог

– Нам вдалося стабілізувати стан вашої дружини. Загрози життю минули, але попереду буде курс реабілітації.

– Лікарю, Юля стане колишньою?

– Фізично? Так. Але… Тагіре Даяновичу, ви ж розумієте, що психічне здоров'я Юлії Тимурівни залишає бажати кращого. Я б порекомендував вам звернутися до хорошого психіатра, інакше інцидент може повторитись.

– Так звичайно. Я все розумію…

Голоси в моїй голові замовкають. І я знову провалююсь у порожнечу. А коли приходжу до тями, то з важкістю відкриваю очі. Жмурюся, намагаючись сфокусувати погляд хоч на чомусь. Але навколишній простір пливе перед очима.

Ворушу пересохлими від спраги губами. І ніби відчувши, що я прийшла до тями, до мене починають наближатися чиїсь кроки.

Силует чоловіка, одягненого у темне вбрання, виростає наді мною наче скеля. Слабкими пальцями торкаюсь простирадло та металевий поручень. Не зовсім ясно, але все ж таки я розумію, що зараз лежу на лікарняному ліжку.

Гострим мечем біль пронизує серце наскрізь. Тому що я вижила...

– Душа моя, ну нарешті ти прийшла до тями, – голос Батуріна луною розноситься по палаті.

– Хочу пити.

– Що? Що ти кажеш, кохана? Я не чую тебе.

– Води, – прошу трохи голосніше, але Батурін мене так само не чує. І замість того, щоб виконати моє прохання, поспішає з палати геть – покликати лікаря.

Незабаром навпроти мене шикуються двоє чоловіків у всьому білому. Я не бачу рис їх обличчя, але розрізняю медичні костюми. Значить, лікарі.

Вони оглядають мене мало не з ніг до голови. Дають вказівки медсестрі, як мені здається, і йдуть геть, залишаючи нас із Батуріним наодинці.

Тагір все-таки приносить мене воду. Акуратно притримуючи за потилицю долонею, він підносить до мого рота склянку з водою. Я п'ю жадібно. Захлинаюся. Кашляю.

– Не поспішай, люба. Потроху...

Вгамувавши спрагу, відкидаюся на подушку. Дивлюсь у стелю. Намагаюся поворухнути пальцями на руках та ногах. Начебто виходить. Тільки на правій нозі відчувається неприємний тягар.

Влаштувавшись на стільці поруч із лікарняним ліжком, Батурін бере мене за руку і підносить її до своїх вуст. Цілує. Я не бачу обличчя Тагіра, але відчуваю вологу на своїй шкірі. Невже він плаче? Хіба диявол може лити сльози?

– Я думав, збожеволію. Юлю, будь ласка, більше не роби так. Я тебе дуже прошу. Звичайно ж, я не уявляю, що в тебе коїться в голові, але все можна змінити. Правда, – Тагір зітхає, а потім каже тремтячим від хвилювання голосом: – Я не думав, що ти так сильно зламаєшся. Вибач. Це я у всьому винен...

Тагір схлипує. І я розумію, що він справді зараз плаче – вперше за все наше спільне життя я бачу, як плаче Батурін. Він робить це щиро. Отже, він не так безнадійний, як я думала.

***

Через кілька днів я вже сиджу на лікарняному ліжку і навіть самостійно їм. Але ходити поки що не можу – заважає гіпс на правій нозі. А ще бандаж заважає вільно дихати й зняти його не можна, поки у мене не зростуться два ребра, які я зламала під час падіння.

Я дивлюся телевізор, коли в палаті відчиняються двері й всередину входить медсестра.

Привітно усміхнувшись, жінка цікавиться моїм самопочуттям. Потім раптом опускає погляд у підлогу.

– Юліє Тимурівно, ми отримали результати ваших аналізів. І взяли на себе сміливість спочатку показати їх вам, перш ніж про них дізнається Тагір Даянович, – каже медсестра і простягає мені аркуші з друкованими рядками.

Я відмовляюся їх брати. Навіщо? Мені начхати на своє здоров'я. Якщо Батурін так тремтить над моїм життям, то нехай вивчає сам, хоч під мікроскопом розглядає кожну закарлючку – мені все одно, що там написано.

– Ви впевнені, що не хочете ознайомитись? – наполягає жінка, а я хитаю головою: – Юліє Тимурівно, прошу вибачити мені за наполегливість. Але я вважаю, що ви маєте це знати. У вашій крові знайшли велику концентрацію ХГЧ.

Посміхаюся:

– І що це означає? Я помру?

– Ні. Що ви? – Натягнуто усміхається жінка. – Ви вагітна. Термін вагітності приблизно п'ять-шість тижнів.

Вигнувши брову, дивлюся на медсестру здивованим поглядом.

– А чому ви вирішили не повідомляти про це мого чоловіка? Наскільки мені відомо, він є спонсором вашої клініки. Вам не здається, що зараз ви робите непрофесійно?

– Не здається. Мені шкода вас, Юліє, чисто по-жіночому. У добрих чоловіків дружини не стрибають із балконів. Вибачте за прямолінійність.

– Та все нормально. Не варто перепрошувати.

– Якщо хочете перервати вагітність, то можна зробити медикаментозний аборт, поки що це можливо.

– Який термін у мене кажете?

– П'ять-шість тижнів. Точніше скажуть на УЗД. Я тоді покличу гінеколога, щоб він оглянув вас?

Киваю у відповідь. І коли медсестра збирається йти, я зупиняю її:

– Зачекайте. Чи можна вас попросити поки що не говорити моєму чоловікові про вагітність?

Продовження історії Юлі та Єгора можна прочитати в другій книзі, яку можна знайти на моїй сторінці.

"НЕКОХАНІ"

– Не дзвони мені більше, Юлю, – наказує холодним тоном, а я кладу долоню на свій округлий живіт і закушую губу, щоб не заплакати в слухавку.
– Ти щасливий з нею? – питаю, знаючи наперед, що він зараз збреше, бо інакше не може. І я не можу.
– Так, – втомлено зітхає Єгор. – Я щасливий зі своєю дружиною. Тому тобі краще про все забути.
– А ти зміг забути?
– Забув. Я давно про все забув, – карбує у відповідь, і я відчуваю, як гострий біль запускає свої щупальця прямо під шкіру.
***
Аби пережити одруження коханого чоловіка з іншою жінкою і почати жити з чистого листа, я поїхала в чужу країну. Але невдовзі дізналася, що вагітна. Від нього! Чоловіка, який ніколи не буде моїм, тому що в минулому я зробила занадто багато непоправних помилок…