15.2

Юлія

Привівши мене у людський вигляд, Батурін вирішує повертатися додому. А я навіть не дивуюся, коли на вулиці біля будинку, який орендував для нас Єгор, помічаю кортеж із чорних іномарок. Батурін без своєї охорони майже ніколи не їздить.

Опинившись у машині, я влаштовуюсь на краю дивана, спеціально відсуваюся якомога далі від Тагіра. Але він притягує мене до себе, схопивши за руку. Обіймає за плечі, ніби все ще надихатися мною не може.

Поїздка до столиці далека. Мені навіть якимось дивом вдається заснути. Але уві сні я так само відчуваю лещата Тагіра і запах його ненависного одеколону, яким я вже наскрізь просочилася.

– Юлю,– мене будить голос Тагіра. Я тільки встигаю розплющити очі та відсахнутися від диявола, як він киває кудись за мою спину: – Пообідаємо. Я зголоднів.

Придорожній ресторан виглядає дешево. Зазвичай Батурін гидує їсти в подібних закладах, але, мабуть, сьогодні він вирішив змінити свої принципи. І це виглядає дивним.

У ресторані я намагаюся запхати курячий бульйон і з'їсти шматочок хліба. Тагір же з'їдає половину порції лазаньї, а потім йому хтось дзвонить на мобільний, і він виходить надвір, залишивши мене за столиком одну.

Я не намагаюся втекти, бо знаю, це марно. Батурін приставив до мене охорону. І той амбал, який стоїть за моєю спиною і пропалює своїм пильним поглядом мою потилицю, навіть не дозволить підвестися з-за столу, якщо я раптом захочу це зробити.

За кілька хвилин Тагір повертається роздратованим. Кидає на стіл кілька купюр за обід та холодним тоном повідомляє, що нам треба висуватися в дорогу.

***

У столицю ми приїжджаємо майже ввечері. Щоб відвернути увагу від гнітючих думок, я змушую себе дивитися у вікно. З Тагіром не розмовляю та ігнорую його будь-які спроби завести діалог.

Машина під'їжджає до нашого будинку у столиці. І моє серце перевертається в грудях, бо цей котедж за десять років став мені справжньою в'язницею! Я ненавиджу кожен сантиметр цього будинку. Ненавиджу до чортиків...

– Виходиш? Чи хочеш, щоб на очах у всіх я потягнув тебе за руку та запхав додому? – Роздратовано кидає Тагір і поспішає вийти з машини.

Зітхнувши, я роблю над собою зусилля підвестися. І здригаюся, коли вийшовши на вулицю, опиняюся зловленою за руку Батуріним. Він веде нас до будинку, ніби нічого напередодні не сталося, і ми повертаємось після чергового пафосного благодійного вечора.

У будинку світло і пахне смачною їжею. Хатня робітниця привітно зустрічає нас на першому поверсі. Забирає верхній одяг і відносить його в вбиральню.

Вхопившись за поруччя, я підіймаюсь сходами на другий поверх, відчуваючи, як мою спину між лопаток палить поглядом Батуріна. Тагір ні на крок від мене не відступає. Навіть підсуває до мого ліжка крісло, кладе на коліна ноутбук. І включається в роботу. Сховавшись з головою під ковдрою, я перекочуюся на інший бік. І міцно заплющуюсь.

Нехай все пройде.

Нехай, коли я наступного разу розплющу очі, все виявиться нічним кошмаром.

Тому що я більше не уявляю свого життя в цьому пеклі.