Розділ 14

Юлія

Єгор відвозить нас до моря. Виявляється, взимку море чудово: хвилі розбиваються о скелі, літають чайки. Я наївно вважала, що взимку ці птахи відлітають у теплі краї, а ні.

– Втомилася? – Запитує Єгор, тикаючи носом у мене в чутливому місці за вухом.

– Ще трохи погуляємо?

– Добре.

Продовжуємо стояти на березі. І дивитися на бурхливе море. Сьогодні шторм і це справді гарне видовище. Будь я художником, написала море саме під час шторму. У цей момент здається хвиля накотить на тебе з головою. І понесе під воду. Змиє, як піщинку.

Але мені не страшно. Тому що за моєю спиною стоїть коханий чоловік. І я дала собі слово, відтепер бути чесною з ним і ділити навпіл усі невдачі та радості.

– Я хотіла запитати тебе, Єгоре.

– Запитуй.

– Та дівчина Катя, здається, твоя помічниця. Що в тебе з нею?

Відчуваю, як Єгор напружується. І тихо зітхає. Так, можливо, я не маю права ставити таке запитання. Але якщо ми вирішили почати все з нуля, то я маю знати, що не відбираю його в іншої жінки.

– Нічого серйозного, – відповідає Єгор після недовгої паузи і я не наполягаю.

Бреше, напевно. Я не сліпа і бачила, як вона поцілувала його в щоку. Але вимагати від коханого чоловіка щиросердих зізнань – не можу. Я сама в такому болоті загрузла: зрада, брехня і десять загублених років...

Ми замовкаємо. І я знаю, Єгор думає про те саме, що і я. Нас двох турбує майбутнє. Зараз все добре, ми далеко від дому за кілька сотень кілометрів. Телефони вимкнено. Для всіх нас просто нема!

Але що буде потім, коли ми повернемось до столиці?

Від однієї тільки думки, що на мене чекає важке розлучення з Батуріним, кидає в холодний піт.

“Якщо я коли-небудь дізнаюся, що причина твоєї байдужості – інший чоловік, то вб'ю його. Зрозуміла? Я будь-кого вб'ю, на кого ти подивишся з любов'ю”, – набатом стукає у голові фраза, сказана Тагіром у гніві.

Мотаю головою. І роблю глибокий вдих, збираючись із силами. Я маю сказати Єгору про дочку. Впевнена, це буде боляче. Нехай… Інакше розпочати з нуля не вийде.

– Я хочу тобі зізнатися, – мій голос вібрує, а по тілу проноситься тремтіння. Страшно як. – І дуже сподіваюся, що ти мене зрозумієш. Не засудиш.

– У чому справа, Юлю?

Єгор розвертає мене до себе обличчям. Заглядає у вічі. І чекає. А я ковтаю в горлі кому і смикаю підборіддям вгору.

– Я була вагітна від тебе… – зізнання вилітають із мене надсадним хрипом, і Єгор одразу ж змінюється в обличчі. – Десять років тому.

Єгор прибирає руки з моєї талії, повільно відходить назад. А потім заривається обличчям у розкритих долонях і з силою тре його.