=13.3=минуле

Понад 10 років тому (Єгор)

Урочиста реєстрація шлюбу призначена на дванадцяту годину, але ми з Юлею домовлялися приїхати трохи раніше. Але все пішло не так ще з учорашнього вечора! Кохана раптом кудись зірвалася, пообіцявши мені потім пояснити. Не пояснила... Надіслала повідомлення "Побачимося завтра".

Я хвилююся. Дивлюсь на годинник і не перестаю набирати номер телефону Сабірової. Все вже готове і чекає лише на приїзд нареченої та свідка. І я розумію, що щось йде не так, але щосили намагаюся не нагнітати паніку.

До РАЦСу під'їжджає білий “Мерс”. Той самий, що ми з Юлею орендували на день весілля.

Усміхнувшись, поспішаю назустріч. І подумки лаю себе за боягузтво та недовіру. Вона ж любить мене і через двадцять хвилин стане моєю дружиною. Я одягну на її палець обручку і притисну до себе. Міцно. МОЯ. Відтепер і назавжди!

Через темне скло в машині я не бачу наречену, але впевнений, вона шалено красива, втім, як і завжди.

Відчиняю в “Мерсі” задні дверцята. І завмираю. Бо на мене дивляться чужі очі.

– Рито? – Заглядаю в салон і як придурок обходжу машину. – Де Юля?

З обличчя подруги Юлі сповзають фарби. Вона стає блідою. Виглядає переляканою, наче зараз їй потрібно сказати мені щось дуже погане – нутром це відчуваю.

– Юля де? – відчуваю, як на вилицях грають жовна. Я майже на межі накричати на дівчину, тому що вона все ще мовчить. – Чому ти приїхала без неї?

Тягнуся до внутрішньої кишені піджака, щоб дістати звідти мобільний. І ще раз набрати Сабірову. Це жарт якийсь? Юлька зараз стоїть десь за рогом і сміється? Ну, тоді взагалі не смішно. Як дав би їй ременя по дупі, але не дам, звичайно ж, – у житті не підіймав руку на жінку, а на кохану – тип паче.

– Єгоре, це тобі Юля передала, – Рита все ж таки оживає і простягає мені конверт із листом.

– Що це все означає?

Підібгавши губи, Рита хитає головою. Раптом схлипує, затискає рота долонею і тихим голосом просить пробачити.

– Вона мене покинула, так? – гарчу через зуби.

– Пробач, Єгоре… Пробач, якщо зможеш, – Рита командує водієві їхати та поспіхом зачиняє в машині дверцята.

Я не одразу читаю. Все ще не можу зрозуміти, що це не мій страх, а реальність. ВОНА мене покинула!

Від агресії пальці стискаються в кулаки. Видихаю. І все-таки насмілююся заглянути в конверт. Мені навіть нецікаво, що там написано, якщо чесно. Але внутрішній голос стверджує прочитати листа. Можливо, у Сабірової знайдуться вагомі аргументи переконати мене, що це нормально – дати задню за двадцять хвилин до реєстрації шлюбу.

Читаю рівні рядки. І дихаю через раз, бо, дідько, боляче!

“Єгоре, ти ж розумний і все зрозумієш сам. Наш роман був чудовим, але він надто далеко зайшов. Я закохалася в тебе тому, що ти в мене перший (ти сам це знаєш). Але вийти за тебе заміж не можу. Ми різні з тобою, зрозумій. Де ти, де я? Загалом, мені ще треба подорослішати. Я не готова до сімейного життя.

Вибач, що так сталося. Так, я боягузка. Я побоялася сказати про все, дивлячись тобі у вічі.

Але мені дуже хочеться, щоби ти був щасливий. А мене забув. І ніколи більше не шукав зі мною зустрічей.

Для мене тебе більше немає”.