13.1

Юлія

Поки їду в таксі, мене не залишає стійке відчуття, що щось має трапитися. Можливо, це просто хвилювання – руки тремтять, серце очманіло гуркотить у грудях. А можливо... Ні, про це навіть думати не хочеться.

Машина гальмує навпроти високих воріт котеджу Єгора. Розраховуюсь за поїздку і не поспішаючи виходжу на вулицю. Стою. І чекаю незрозуміло на що. Може, варто було спершу подзвонити? Раптом його немає вдома. Хоча у вікнах світить світло, значить, я вчасно.

Тягну на себе ручку на хвіртці. Відкрито. І навіть у дворі порожньо, нечутно собачого гавкоту.

Почуваючись якоюсь злочинницею, повільно ступаю вперед. Підбори потопають у білому покривалі, а вітер тріпає моє розпущене волосся.

Я дуже хвилююся.

А якщо він навіть не захоче слухати?

Якщо бачити мене не захоче?

Хитаю головою, проганяючи непрохані думки. Назад дороги немає! Я прийшла до нього, бо мала зробити це ще десять років тому. Але тоді я була боягузкою, а зараз мені вже нічого втрачати.

Зупинившись навпроти вхідних дверей, заношу руку постукати. І опускаю її. Озираюся. Сумніви давлять мене з новою силою. І коли я вже готова піти, двері відчиняються самі.

Мить застигає. Становлюся схожою на стовп. І дивлюся перед собою шокованим поглядом, бо бачу перед собою іншу жінку. Її обличчя мені здається знайомим, ніби ми вже раніше зустрічалися, але я не можу згадати, де і за яких обставин.

– Добрий день, Юліє, – усміхається незнайомка і робить крок назустріч. – А ви до Єгора Антоновича?

Хитаю головою. І перші секунди намагаюся все переварити.

– Вибачте, ми знайомі? – питаю чужим голосом, бо мене починається тремтіння.

– Я Катя. Ми з Єгором були у вас на річниці весілля. Ви не пам'ятаєте мене?

Серце пропускає сильний удар. А до горла підкочує неприємна грудка.

– Катерино, ти забула свою косметичку, – долинає чоловічий голос і за мить з-за спини дівчини виростає знайомий силует.

Один погляд блакитних очей та моє серце вистрибує назовні. І ніби в усьому світі немає нікого, окрім нас. Я перестаю розуміти й просто витріщаюся на Єгора. А він теж дивиться на мене приголомшеним поглядом.

– Дякую, – мовчання перериває голос Каті. Дівчина забирає у Єгора косметичку, швидко цілує його в щоку і йде.

А я стою як прибита і поворухнутися не можу.

Він також мовчить!

– Привіт, – натягнуто посміхаюся, відчуваючи, як тремтять куточки губ. – Я не вчасно?

– Заходь, як прийшла, – сухим тоном відповідає Єгор і відходить убік, пропускаючи мене всередину будинку.

Несміливо йду. Ненароком зачіпаю плечем Єгора. Хилюся вперед. І коли я готова порівнятися з паркетом, Єгор підхоплює мене за талію та притискає до себе. Тримає так міцно, що від лещат його пальців мені боляче. Але зчепивши зуби, я терплю. Бо боюся перервати контакт, адже я тільки зараз зрозуміла, як мені не вистачало його сильних рук. Як не вистачало холодного погляду його красивих блакитних очей та зневажливого вигину улюблених вуст.

Він дивиться на мене впритул. А я, не витримавши потужного потоку емоції, дозволяю собі заплакати. Так, я слабка жінка. Слабка. І дуже заплуталася. І зараз мені життєво необхідно сказати три слова, після яких настане новий початок. Або ж кінець…

– Я тебе кохаю, – говорю пошепки, але він чує.

Прибравши руки з моєї талії, долонями охоплює моє обличчя. І подушечками великих пальців гладить вологу від сліз шкіру.

– Як же сильно я тебе кохаю... Ти навіть не уявляєш, – схлипую і прикушую губу, щоб не завити від болю, тому що ці зізнання мені далися насилу, ніби щойно кулю дістали з вогнепальної рани.