Розділ 13

Юлія

Перші дні проходять, наче в тумані. Я просто живу, точніше, існую фізично. Поняття не маю, що робити далі зі своїм життям. Здається, я його так сильно зламала, що відтепер не склеїти.

З голови не виходять думки, що все могло бути інакше, не послухай я десять років тому маму і розповівши про все батькові... Я не звинувачую матір, ні. Ми з нею обидві злякалися – за батька та його кар'єру. З політики тата б точно вигнали. І тільки бог знає, як сильно б похитнуло його здоров'я ця жахлива новина – дружина збила людину і зникла з місця ДТП.

– Юлю, можна? – у кімнаті відчиняються двері і я скошую погляд на застиглу у дверному прорізі мати.

– Так, звичайно.

Зручніше влаштувавшись на ліжку, підкладаю під спину подушку. Руки кладу поверх ковдри та пальцями смикаю манжет на рукаві піжами.

Мама трохи зволікає. Присідає на край ліжка, схвильовано дивиться на мене. Так, мамо, я знаю, що маю жахливий вигляд...

– Яну тато відвіз до двоюрідної сестри, – каже мама і я просто хитаю, – на перший час, поки не розберемося з усім. А ти як, Юлю? Як самопочуття?

– Чесно? Почуваюся розкоченим коржем.

– Ах, дочко, – зітхнувши, мама відводить погляд убік, і я бачу бісеринки сліз, що скочуються по її щоках. – Це все через мене. Не варто тоді було просити допомоги у Тагіра. Якби тільки можна було повернути час назад… Ані я, ані батько – ніхто не мав права стати причиною твоєї зламаної долі.

– Дякую, що нагадала, мамо, – кривувато посміхнувшись, шморгаю носом. – Але це все вже не має значення. Тепер нашій родині не позбутися від Батуріних. Не знаю, чи можна так казати, але краще сестра зробила б аборт.

Мама мовчить, але я знаю, що в душі вона згодна зі мною, тільки вголос про це чомусь не говорить.

– Тато знайшов хорошого адвоката з розлучення. Чи не хочеш поговорити на цю тему?

– Ні. Тут нема про що говорити. Розлучення тепер неминуче, – знизавши плечима, влаштовуюсь лежачи на ліжку, і прошу маму погладити мені спину, як вона завжди робила в дитинстві, коли вкладала мене спати.

Під лагідний дотик материнських рук мої повіки наливаються свинцем. І я провалююсь у глибокий сон. А ввечері, коли прокидаюся, мене ніби блискавкою вдаряє в голову. Мені раптом стає зрозумілим, що я маю робити далі.

"Отже, я в нього тебе заберу"

"Я вкраду тебе від усіх"

Слова Єгора, як світло в кінці тунелю, осяюють мою душу. І змушують взяти себе в руки, перестати бути ганчіркою. Можливо, ще не пізно змінити все. Навіть якщо він мені нізащо не пробачить, нехай знає, що я теж його кохаю. І не переставала кохати, адже забороняла собі ці почуття всіма можливими способами. Але не тому, що я така стерва, як здається. Я просто боюсь за близьких мені людей. І завжди боялася…