=12.3=минуле

Понад 10 років тому (Юля)

Після пар в універі бігу з Ритою до торгового центру, щоб докупити аксесуари, яких не вистачає для весілля. Ми з Єгором вирішили, що цей день буде лише нашим – навіть гостей не покликали, окрім свідків. Мої батьки, звичайно, в курсі майбутнього весілля. І батько навіть спочатку сердився за те, що не буде помпезного свята на кількасот гостей. Але я змогла його переконати у протилежному. Єгор та я – люди з різних соціальних верств. Його гостям не буде комфортно на фоні всього цього антуражу, до якого я звикла змалку. Бо я Сабірова Юля, донька мера столиці, успішного політика, а Єгор зі звичайної родини, народився і ріс у глибинці нашої країни, та я навіть у тій області ніколи не була, звідки він приїхав.

– Як тобі цей пеньюар із пір'ям? – хихикає Рита, прикладаючи до свого тіла дуже смішний пеньюар із напівпрозорої тканини.

– Ой, ні, Рито, – сміюся у відповідь, – боюся, у шлюбну ніч Єгор помре від сміху і не виконає свого подружнього обов'язку.

Перекидаємося з Ритою ще кількома жартами та підходимо до наступного стелажа.

У сумці дзвонить мобільний. І я вимушено відвертаю увагу. А на тому кінці дроту чуються гучні схлипування та завивання – нічого не розібрати.

– Мамочко, та що трапилося? Ти можеш заспокоїтись і сказати нормально? – прошу я.

– Я… – схлипує мати і я терпляче чекаю, поки вона візьме себе в руки й продовжить говорити більш-менш виразно: – збила людину.

– У сенсі?

– Я збила людину на пішохідному переході, коли вона переходила дорогу на зелений колір світлофора. Я вбивця, Юлю…

Остовпенів, відчуваю, як по спині липким струмком скочується крижаний піт. І трохи згодом прошу маму повторити.

– Де ти зараз, мамо? Я приїду, – жестом показую Ріті, що мені терміново треба піти, і вибігаю з магазину спідньої білизни. – Нікуди не їдь. Я скоро буду!

Вискочивши на вулицю, ловлю перше таксі, що трапляється, і диктую водієві адресу. Спеціально називаю місце за кілька кілометрів до кінцевої зупинки, щоб про всяк випадок виключити непотрібного свідка.

Пів години йду трасою пішки. І невдовзі помічаю батьківський позашляховик. Це машина батька – сто відсотків! Але оскільки тато зараз перебуває у реабілітаційному центрі за кордоном, на машині їздить мама.

Підійшовши до позашляховика, відчиняю дверцята з боку водія. І укладаю маму в обійми. Мама тут же притискається до мене і реве.

– Тихіше, матусю, – заспокоюю маму, гладжу долонею по її спині. – Я з тобою. Все буде добре.

Даю мамі час гарненько виплакатися. І тільки потім прошу ще раз про все розповісти. Мама повторює майже те ж саме, що сказала мені телефоном. Тільки тепер її розповідь наповнена деталями.

– Виходить, ти поїхала з місця ДТП? – Запитую я і мама киває. – Тоді звідки ти знаєш, що постраждалий помер?

– Ах, Юліє… Я його на капоті простягла метрів двадцять, – закривши обличчя долонями, мама знову плаче і голосить: – мене посадять. І батька посадять. Ні… Батько не витримає. У нього ж слабке серце після інфаркту. Що тепер робити, доню?

– Заспокойся, – тягнуся до мами з обіймами, відчуваючи, як мене всю трясе. – Ми щось придумаємо. Чуєш, мамо?

Тільки встигаю сказати це, як у сумочці дзвонить мобільний. Ні з ким не хочу говорити! Але телефон дзвонить знову і знову. І я лізу до сумочки за мобільним.

Побачивши на екрані ім'я Тагіра, стаю похмурою. А мама перестає плакати та підіймає на мене затуманений погляд.

– Це поліція, так? – перелякано.

– Ні. Це Тагір, – хитаю головою.

Невелика пауза. І мама хапає мене за руку зі словами: “Відповіси, дочко. Тагір нам допоможе. Заради тебе він зробить абсолютно все”.