12.3

Юля

Ошелешено плескаючи віями, мама переводить погляд із мене на сестру. І відкривши рота, жадібно ковтає повітря. Яна зрадницьки мовчить. А я ледве тримаю себе в руках, продовжуючи горіти від обурення.

– Що? – Нарешті вимовляє мама і, отримавши мій кивок, хапається рукою за серце.

Підбігаємо з Яною до мами одночасно. Відводимо її до ліжка і сідаємо. Янка вискакує зі спальні, а я сідаю поруч з мамою та обіймаю її за плечі.

Уперто хитаючи головою, мама бубонить собі під ніс: “Не може бути. Ні. Я не вірю".

– Може, матусю. Це правда. Ти б бачила обличчя Батуріна, коли моя дурна сестра надіслала мені на телефон повідомлення, – кажу вже відносно спокійно, хоча всередині мене все ще вирує ураган.

– Юлю, але як так, га? Я не розумію. Ви ж сестри... Та що ж це таке? – Взявшись за голову руками, мама розтирає пальцями скроні й прикриває очі.

До спальні входить сестра. Тримаючи в руках склянку води, Яна просить мене залишити їх із мамою наодинці. Я до останнього заперечую, поки мама не просить мене про те ж саме.

Неохоче підвівшись з ліжка, повільно плетуся до виходу. І обертаюся. Зустрівшись поглядом із сестрою, дивлюся на неї як на ворога народу, зрадниця! Гадина яка… Життя собі зіпсувала ідіотка. Її дитина ніколи не стане Батуріним, бо Тагір цього не дозволить! А мала погань рідкісна дурепа, раз наївно вважає, що залізти до Батуріна в труси – це вийти за нього заміж. Ха! Такого дитиною не візьмеш. Він же на всю голову божевільний, схиблений на мені та це, здається, вже не вилікувати.

Ходжу по дому, не знаючи, куди подіти свої емоції. Хочеться трощити все навколо, тупотіти ногами як маленька п'ятирічна дівчинка і як у дитинстві кричати: “Я так не граю. Все". А ось і не все… Адже гра лише починається. Не знаю, чим усе закінчиться, та й мені вже байдуже.

Тепер і в мене перед Батуріним є вагомий аргумент, який змусить його триматись на відстані. Тагір, можливо, спробує позбутися дитини, але я зроблю все, щоб дитина народилася. До суду подамо про визнання батьківства. Маю сумніви, що виграємо справу, але репутацію Батуріну точно зіпсуємо. Він навряд чи захоче такої ганьби, а отже відтепер гратиме за моїми правилами!

***

Вранці прокидаюся від дикого крику, що доноситься з коридору. Відірвавши голову від подушки, тільки встигаю подумати про те, який був класний сон, в якому я виходжу заміж за Єгора, як у спальні відчиняються двері й в кімнаті з'являється батько. Червоний як помідор, бо злий до чортиків.

Спросоння насилу розумію, що відбувається. Але коли бачу за спиною батька схвильовану матір, деталі пазла складаються у цільну картинку.

Що ж… Так навіть на краще. Мабуть, бог вирішив помилувати мене грішну і позбавити золотих кайданів Батуріна.

– Чому ти ні про що мені сказала? – гарчить батько, наближаючись до мене розгонистим кроком.

Піднявшись, хилюся до спинки ліжка. Адже такого розлюченого батька я навіть не бачила, коли в день сватання відмовилася виходити заміж за Батуріна.

– Чому ви з матір'ю мовчали стільки років? Та що ж ви за люди такі? – Батько жахливо нависає зверху, а я дивлюся на нього знизу вгору і відчуваю, як язик прилипає до піднебіння.

– Тимуре, – мама підходить до батька зі спини та обережно торкається його плеча, – ти був після інфаркту. А ми з дочкою не хотіли тебе засмучувати. Тагір допоміг все вирішити.

Обернувшись, батько грізно гарчить на матір зі словами: "Мовчи, жінко". І перемикає увагу на мене. Присівши на ліжко, розтирає обличчям долонею. І втомлено зітхає.

– Дочко, ну чому ти мені нічого не сказала? Гаразд, уявимо, вам з матір'ю було страшно спочатку. Але ж за десять років можна було якось знайти момент, щоб поскаржитися рідному батькові? Невже, ти думаєш, я дозволив би любій дочці мучитися в ненависному шлюбі? А, Юлю? Ну, чого мовчиш, дочко?

Беру невелику паузу, щоби обміркувати відповідь. Як сказати батькові, що Тагір мене залякав. Він мені психіку зламав за ці десять років. Я боялася про все згадувати, не те щоб говорити.

– Тату, ти ж сам хотів поріднитися з Батуріними. Ось, вважай, все було за планами.

– Та які, до біса, плани? – бурчить батько і несподівано обіймає мене за плечі, цілує в верхівку, прямо як у дитинстві: – Ти ж моя доню. Твоє щастя понад усе. Я це тоді ще зрозумів, коли ти втекла з дому до свого викладача. Згадай, хіба я забороняв вам жити разом? Хіба сказав тобі "ні", коли ти прийшла додому і заявила, що у тебе буде весілля з твоїм нареченим? Невже гідність нашої родини ти поставила понад своє щастя, доню? Навіщо ж ти страждала стільки років, дурепо? І дитину втратила на восьмому місяці вагітності. А я тільки сьогодні дізнався, від твоєї мами, що ти вагітна була не від Тагіра...

Батько замовкає. І я відчуваю, як він стримується – чоловіки не плачуть, адже так? А я не чоловік. Я плачу. Притулившись до могутніх грудей батька, реву голосно, не дбаючи про те, як зараз виглядаю збоку.

– Все… Все тепер буде добре, – видихає над моєю маківкою батько, – і до Батуріна ти більше не повернешся. Тільки через мій труп. Я не дам тебе образити, моя дівчинко.

– А що буде з мамою, тату? Якщо Тагір спробує підняти стару справу, то маму посадять у в'язницю?

– Ніхто нікого не посадить. Я ще з усім цим розберусь.