12.1

Тагір

Влетівши до будинку, смикаю за ручку на дверях ванної кімнати. Тарабаню кулаком по дереву, вимагаючи відчинити. Але у відповідь мені чується тиша.

– Юлю, якщо ти зараз не відчиниш двері, то я знесу їх, – гарчу, відчуваючи власне безсилля.

Чекаю кілька секунд. І коли розумію, що на мої погрози дружина плювала з високої дзвіниці, таки навалююся на двері всією вагою. Доводиться розбігтися. І знову вдарити з ноги.

Збивши подих і вибивши двері, я таки завалююся у ванну кімнату. І застаю дружину, яка стоїть навпроти дзеркала. Підставивши долоні під тугі струмені, Юля хлюпає воду собі в обличчя, вдаючи, що нічого такого не сталося. І це бісить!

– Нічого не скажеш? – Зупиняюся за спиною дружини, руки стискаю в кулаках, тому що, мати її... Я злий!

Проігнорувавши моє запитання, дружина демонстративно підходить до сушарки для рушників. Хапає білий рушник. І заривається обличчям у м'якому ворсі.

Від її холодності у мене відмовляють гальма. Та що вона за стерва така? Хай кричить, б'є посуд, лається – хоч щось, тільки не мовчить!

– Стояти! – гаркнув, беру дружину за руку трохи вище ліктя і тягну на себе.

Одним маневром повертаю обличчям до себе і заглядаю в карі очі. Але там пусто! Нічого не розумію…

Піднявши підборіддя, Юля підіймає погляд на мене. І дивиться так холодно, пронизливо, що я присягаюся, такий погляд востаннє бачив майже дев'ять років тому, коли дружина дізналася, що втратила дитину.

– Що ти хочеш від мене, Тагіре? – її голос звучить байдуже, навіть занадто. І це лякає.

– Це не правда!

– Що неправда? – вигинає брову, наче насміхається, виводячи мене на емоції.

Схопивши дружину за плечі, гарненько трясу. Поки мене не б'є коротким імпульсом у саме серце. Різкий біль розтікається по грудній клітці. І я відступаю.

Дружина дивиться на мене гордовитим поглядом. І поки я корчуся від болю, Юля мовчки виходить з ванної кімнати, залишаючи мене віч-на-віч із серцевим нападом.