=11.3=минуле

Понад 10 років тому (Юлія)

Поки я підфарбовую вії чорною тушшю, Єгор підходить до мене зі спини та обійнявши мене за талію, схрещує пальці на моєму животі. Ніжно цілує у шию, лоскочучи щетиною на своєму підборідді.

– Кохана, ти стоїш перед дзеркалом уже пів години. Ми можемо запізнитися, – прикушує мочку вуха губами.

– Вже закінчую.

Відклавши туш убік, повертаюсь до Єгора обличчям. Обійнявши його за шию обома руками, підводжуся на носочках і дивлюся очі в очі.

– Що? – Запитує Єгор.

– Як гадаєш, я сподобаюся твоїм батькам?

– Обов'язково, – відповідає не замислюючись.

– Чому ти це так упевнено кажеш? А якщо ні? Що тоді?

– А тоді, – наблизившись до мого вуха, коханий шепоче, що тоді поверне мене до батьківського дому. Але вже за мить додає серйозним тоном: – Мені все одно, що скажуть батьки. Я зробив свій вибір. Я тебе кохаю і це головне. Ніхто не заборонить мені бути з тобою. Я нізащо не відмовлюся від тебе. Ти моє все, Юлю.

– Правда? – Єгор відповідає "звичайно" і ми зливаємося в поцілунку.

Трель мого мобільного телефону змушує мене першою перервати поцілунок. Але тільки варто побачити на екрані номер телефону мами, як настрій скочується до нуля.

Вибачившись перед Єгором, виходжу на балкон і приймаю виклик. Заплющую очі, морально готуючись до пресингу. Ось уже минуло чотири місяці, як я живу у Єгора. І якщо спочатку батьки не намагалися повернути мене додому, то за останній тиждень це третій дзвінок!

– Мамо, я ж сказала, додому не повернуся. Нехай батько відмовляється від мене, якщо йому щось не підходить. Я люблю Єгора і стану його дружиною. Подобається вам це чи ні, – кажу заздалегідь підготовлену фразу, знаючи, що після неї мама обов'язково зітхне, як завжди.

– Юліє, – зітхає.

– Мамо, я тобі все сказала.

На тому кінці дроту з’являється пауза. І мені навіть здається, що щось трапилося зі зв'язком.

– Мамо, ти ще тут, зі мною? Ти мене чуєш? – Починаю хвилюватися.

– Юлю, тато у лікарні.

Серце пропускає удар. Я моментально напружуюсь.

– Що? – Перепитую, може, почулося. – Тато у лікарні?

– Так, – відповідає тихо, але я чую.

– Що трапилося, мамо?

– Інфаркт.

Слова мами б'ють мене на розмах, ніби обухом по голові. І мені стає все одно на конфлікт із батьком, бо… Господи, тату в лікарні! Він може померти...

– Мамо, в якій лікарні? Я приїду.

Мама диктує адресу і я, поклавши слухавку, поспіхом повертаюся до квартири. Згрібаю в сумку документи, перевіряю гаманець та дзвоню до диспетчерської служби таксі. Єгор дивиться на мене незрозумілим поглядом, запитати хоче, але я жестом показую йому "не зараз".

Вже коли взувсь у коридорі, Єгор вимагає пояснити, що трапилося і чому я ні з того ні з сього кудись зриваюся.

– Вибач, коханий. Тато потрапив до лікарні з інфарктом. Я маю бути там, поряд з ним, – відчиняю вхідні двері, але Єгор ловить мене за зап'ястя, змушуючи затриматися.

– Я відвезу тебе до лікарні. Не потрібне таксі.

– А як же твої батьки? Вони приїхали здалеку і буде негарно, якщо ніхто з нас не прийде до ресторану.

– Юлю, все нормально. Батьки зачекають.