11.2

Юлія

У столичному аеропорті на нас чекає приватний літак. Їжачись від холодного вітру, що обпалює обличчя, підіймаюсь по трапу. На борту літака займаю місце біля ілюмінатора. Вставляю у вуха бездротові навушники та, включив на телефоні улюблену музику, заплющую очі.

Поки літак здіймається вгору, я дозволяю себе трохи помріяти. Там я щаслива. І вільна від усього! Але тільки варто розплющити очі й скосити погляд на Батуріна, що сидить збоку, як мене б'є коротким імпульсом у саме серце.

Тагір ворушить губами, але я не чую його. Вимушено зменшую на телефоні гучність і перепитую, мовляв, що він щойно сказав.

– Люблю тебе, – відповідає чоловік.

Натягнуто посміхаюся.

– Знаю, – видавлюю з себе і Тагір посміхається, бо в наших відносинах це вже прогрес, маленька перемога.

Мені все ж таки вдається заснути. І проспати весь переліт. Тому коли літак заходить на посадку, я відчуваю в тілі ломоту через незручну позу, в якій заснула.

***

У Дубаї нас зустрічає невеликий кортеж із двох машин. Тагір з усією властивою йому турботою допомагає забратися мені в салон великого позашляховика. І як тільки машина рушає з місця, чоловік дивиться на мене невдоволеним поглядом.

– Щось не так? – питаю я, поправляючи бретельку на сукні, що сповзає з плеча.

– Твоя сукня дуже відкрита. Привертає увагу, – цідить через зуби Тагір.

– Звичайна сукня. Я в Києві такі ношу. Раніше ти нічого не мав проти.

– Це Емірати, люба. Треба з повагою ставитися до місцевих звичаїв та одягатися скромніше.

– Ще скажи, що мені доведеться носити паранджу, – сміюся я, але Тагір продовжує хмуритися, – я пожартувала.

– Якщо буде така потреба, то носитимеш, – бере мене за руку і накриває своєю великою долонею. – Ти просто ще не зрозуміла, як тобі пощастило з чоловіком. Я надто багато тобі дозволяю. Ти вільна і незалежна, часом занадто. І якщо вдома я це терплю, то тут не стану. Я не хочу, щоб на мою дружину задивлявся будь-який перехожий.

– Тагіре…

– Послухай мене, – хитає головою, – я ще не закінчив. У Дубаї ти екзотика і кожен, хто дивиться на тебе, повір, думає зовсім не про те, що ти чиясь дружина. Хід моїх думок зрозумілий?

Опустивши погляд, мовчки киваю і бубню: "Зрозуміло".

До кінця поїздки в салоні авто панує мовчання, якщо не брати до уваги телефону розмову Батуріна. Він з кимось спілкується англійською і я, зрозумівши, що це по роботі, не вдаюся у суть.

Кортеж гальмує біля невеликої вілли. Я ловлю на собі незадоволений погляд Батуріна і розпускаю волосся, щоб хоч якось прикрити майже оголені плечі.

Через десять хвилин, коли наші провожаті їдуть геть і ми з чоловіком залишаємось наодинці, я блукаю всередині будинку, розглядаючи кімнати. Затримуюсь у просторій, світлій спальні з величезним ліжком посередині та панорамним вікном з видом на Оманську затоку.

У грудях приємно щемить. Я в захваті! І це найкраще, що траплялося зі мною за останній рік.

Не стримавшись, скидаю туфлі на високих шпильках і з розбігу падаю на ліжко. Справжній кайф.

Заплющивши очі, починаю мріяти. Це у мене відібрати нікому не дано!

Під вагою тіла Тагіра пружинить матрац. І я розплющую очі, коли чоловік виявляється зверху мене. Упершись на руки, зігнуті в ліктях, Тагір нависає наді мною.

– Нічого не хочеш сказати своєму чоловікові? – його голос трохи хрипить, а погляд стає хтивим.

– Дякую.

– Ах, Юлю, – зітхнувши, відповідає, що хотів почути інше, і жадібно цілує мене в губи, забираючись руками під сукню.