11.1

Юлія

– Не забудь поливати квіти у моїй майстерні, добре? – Вручивши зв'язку ключів від офісу, обіймаю подругу на прощання і цілу в щоку. – Ну все, я пішла. Вже треба їхати до аеропорту.

– Юлю, почекай, – зупиняє мене Рита, схопивши за зап'ястя.

Вимушено обертаюся.

– Я нічого не розумію. Що відбувається? Навіщо ти летиш з Тагіром на острови? Це жарт такий?

– Ні, не жарт. Я вирішила надати йому шанс.

– Кому? Цій деспотичній людині із замашками тирана?

– Він мій чоловік, Рито. Думай, що кажеш, – приструнюю подругу.

– Раніше ти не заперечувала, коли я називала Тагіра подібними іменами, а то й гірше.

– Це було раніше, Рито. Ти правильно помітила. Вибач, мені справді треба бігти, інакше я запізнюся.

– Добре. Тоді останнє питання. А як же Єгор?

– Не знаю, – знизавши плечима, одягаю на себе маску байдужості, – він неодружений чоловік. І можливо колись одружиться. Нам із ним не по дорозі.

– Тобто відмовляєшся від нього, так?

– Та нічого я не відмовляюся, Рито, – посміхаюся. – Було і минуло. Зрозуміло? Ось тут, – прикладаю руку до грудей, де швидко б'ється серце: – Порожньо. Нема нічого. І не буде! І більше не став мені подібних питань. Я тебе дуже прошу.

Натягнуто посміхнувшись, подруга проводжає мене сумним поглядом. А я, вилетівши з її квартири кулею, заходжу до ліфта. І поки він спускається на перший поверх, стискаю пальці в кулаки, встромляючи нігті в шкіру до відчутного болю. Я злюся! Але не на Риту, а на себе. Вона душу мені розбурхала своїми запитаннями.

Та не пусто у мене в грудях. Там біль неосяжний. Там вирва жахливих розмірів. Тому що я знову вбиваю себе, коли відмовляюсь від Єгора. Мій хисткий, але все ж таки світ не повинен зруйнуватися. А Єгор впритул підібрався до критичної межі. Якби він продовжив у тому ж дусі, то Тагір би про все дізнався. І якщо Єгор не боїться мого чоловіка і корчить із себе сміливого хлопця, то лише тому, що він його не знає. А я знаю Тагіра. Він слів на вітер не кидає. І якщо сказав, що вб'є будь-якого іншого чоловіка, хто до мене доторкнеться, то так і буде. Він зробить це не роздумуючи. Не своїми руками, звичайно. Це буде нещасний випадок або щось таке. Навіть думати страшно, коли на власні очі уявляю спосіб помсту Батуріна.

Вискочивши з під'їзду, швидким кроком прямую до машини. Помітивши мене, водій поспішає відчинити переді мною задні дверцята.

– Ти щось довго, – бурчить Тагір, коли я влаштовуюсь поруч із ним на сидінні.

– Пробач, з Ритою балакали.

– За все життя ще не набалакались? Чи перемивати мені кістки – ваш улюблений вид спорту?

Поблажливо посміхнувшись, говорю чоловікові, що він все вигадує. І взагалі, нам є, про що поговорити з подругою крім наших стосунків із чоловіками.

– Я вдам, що повірив, – уже менш роздратовано, але все ж невдоволено вимовляє Тагір.