Розділ 11

Єгор

Відчинивши двері, дивлюся на свою на помічницю.

– Катю? – пробігаю поглядом з голови до ніг і помічаю в руках дівчини пакет із фруктами.

– Єгоре Антоновичу, привіт. Я пройду?

Відходжу убік, щоб пропустити Катю усередину. І коли тягнусь до замку, починаю покашлювати.

– Щось сталося на роботі? – питаю я, спостерігаючи за тим, як Катя знімає з себе верхній одяг та чоботи.

– Так, сталося. Мені стало відомо, що ви захворіли. Тож я прийшла вас лікувати.

– Ах, Катю… Не варто, правда.

– Варто! Ще б пак, – заперечивши, дівчина підходить до мене і прикладає до мого чола зворотний бік долоні. – Та у вас жар, Єгоре Антоновичу.

Знизавши плечима, відповідаю, що все це нісенітниця і через мою застуду зовсім не варто було приїжджати. Я ж не немічний і таблетку жарознижувального можу проковтнути без будь-якої допомоги.

– Єгоре Антоновичу, не сперечайтеся зі мною, будь ласка. Вам потрібен постільний режим і турбота, тоді ви швидко встанете на ноги, – обійнявши за талію, Катя веде мене до вітальні, а потім переглядає мою домашню аптечку і невдоволено хитає головою: – Ні, це нікуди не піде. Одними жарознижувальними не обійтися.

– Та якось раніше обходився. Катю, я ж здоровий, як бик. День поваляюсь, а завтра вже буду на роботі. Ось побачиш.

– Не будете, поки остаточно не одужаєте. Знаєте, які бувають ускладнення, якщо перенести хворобу на ногах?

Я навіть сперечатися не хочу. Мовчки укладаюсь на диван і тягнуся за пультом, поки Катя, включивши функцію мого персонального сімейного лікаря, береться за готування бульйону, а потім іде до аптеки.

Скориставшись недовгою самотністю, хапаюся за мобільний. Довго гіпнотизую екран телефону, але все-таки наважуюсь зателефонувати Юлі. Нервую, поки слухаю в слухавці гудки.

Знову мимо. Та чорт би побрав цю жінку! Вона знову вирішила познущатися чи як це називається? Я десять років думав про неї. Хотів побачити. Поговорити. І ось вона вривається у моє життя випадково, коли я вже перестав чекати на зустріч. Вона дозволила мені все. Дала надію на сумнівне, але все ж таки майбутнє. І я, як відданий васал, був готовий впасти до її ніг, якби тільки покликала. Але вона не кличе. Відьма!

“Я щаслива зі своїм чоловіком”

“Я не річ. Мене не можна забрати”

Ці безглузді фрази набатом стукають у голові.

Виходить, вона дійсно щаслива, інакше, що за тваринне спарювання я бачив у зимовому саду на іменинах в Іполитовича?

Від болю, що роздирає зсередини, хочеться вити вовком. І від безсилля трощити все довкола. Дідько... Батурін її кохає. Але я теж її кохаю. Як тепер з цим жити? Як любити чужу дружину, знаючи, що ця жінка переходить від одного до іншого чоловіка як прапор? Що вона ніколи не буде моєю, бо їй це не потрібне.