9.3

Юля

Постукав у двері, терпляче чекаю, поки подруга пустить мене у квартиру. Чується брязкіт металу, кілька обертів замку і двері, нарешті, відчиняються. Відступивши убік, Рита пропускає мене всередину.

І поки я знімаю з себе шубу, подруга стоїть трохи віддалік, схрестивши руки на грудях. Від пронизливого погляду палить між лопатками, але я вдаю, що нічого не помічаю.

– Це що? – Запитує Рита.

– Торт, – хитаю на невелику коробку, яку тримаю в руках. – Я ж казала, заїду до тебе на каву.

– Юлю, дурну не врубай.

Підійшовши ближче, подруга відводить з мого обличчя волосся, що впало, і торкається до опухлої вилиці, чому мені доводиться зчепити зуби.

– Це що? – повторює Рита. – Ляпас?

Знизавши плечима, натягнуто посміхаюся.

– Тагір зовсім охренів! – обурившись, подруга хапається за телефон. – Зараз я покажу цьому засранцю.

– Рито, не треба.

– Тобто, як? Хочеш, щоб цей аб'юзер продовжив тебе бити?

– Це ляпас. Не більше! І він попросив вибачення за нього.

– Чудово, тепер ти його ще й захищаєш. Юлю, все починається з ляпаса. Одного разу вибачиш, а потім і сама не помітиш, як ходитимеш з фінгалами, ніби за "добрий день".

– Ти перебільшуєш, – зітхаю, – до того ж я сама спровокувала Тагіра, бо дала йому привід підозрювати мене у зраді.

Вигнувши брови, подруга вимагає пояснень. І я, зібравшись з духом, коротко розповідаю про останні події. Боляче й страшно говорити про Єгора, тому що я навіть собі не дозволяю думати про нього не те щоб з кимось обговорювати.

Закінчивши говорити, чекаю на відповідь Рити. Але замість слів подруга дістає з мінібару ігристий напій та пропонує випити.

– Ні, ні, Рито. Я не буду, – заперечив, спостерігаю, як подруга спустошує келих.

– І що тепер, Юліє? Що маєш намір робити?

– Не знаю, – знизую плечима. – У мене не виходить триматися від Єгора на відстані.

– Навіщо ж триматись? Іди від Тагіра. Скільки років ти ще терпітимеш цього монстра? Ні, я, звичайно ж, розумію, що у вас там давня таємниця, покрита мороком. Але все-таки… Чому не пожити для себе? Що за жертва така безглузда?

Опустивши погляд, сумно зітхаю.

Чому я й досі з Тагіром?

Все просто.

Він врятував найближчу мені людину, тільки сказати про це комусь я не можу. Інакше все може зруйнуватися. Навіть найкраща подруга досі не знає про справжню причину, яка змусила мене одружитися з некоханим чоловіком і прожити з ним під одним дахом десять років.

– А Єгора кохаєш? – Запитує Рита, спустошивши другий келих.

Знизую плечима.

– Не знаю.

– Тоді навіщо ти з ним спиш? Щось я зовсім заплуталася, подруго. Я не розумію тебе.

– Я й сама себе не розумію. Єгор – він як синдром відкладеного життя. Я десять років, поки жила з Тагіром, уявляла, що одного разу наш шлюб розпадеться і я зможу жити так, як захочу.

– Все зрозуміло. Без ще однієї пляшки тут точно не розібратися, – посміхнувшись, Рита підіймається зі стільця і ​​тупає до холодильника, щоб нашвидкуруч організувати фруктову тарілку. – А що Єгор? Він тебе кохає?

Усміхаюся, згадуючи слова колишнього.

– Сказав, так. Але так не буває насправді.

– Чому? Чи не віриш йому?

– Не вірю. За десять років він жодного разу не з'явився у моєму житті. Не шукав зі мною зустрічей. Звідки взятися тому коханню, Рито?

– Думаєш, хоче помститися?

– Думаю, так. Помста – це страва, яка подається холодною. І ось її можна вирощувати в собі роками, а кохання… Якщо його не підживлювати, скільки воно проживе?

– Боже, я зараз з тобою збожеволію. Бо ти заплутала мене ще більше.

– Я й сама заплуталася, Рито. Розумію, що треба триматися від Єгора якомога далі, але мене тягне до нього фізично. Просто дах рве, розумієш? Я не знаю як це пояснити. Це якесь прокляття. Наслання, – закопавшись обличчям у долонях, хитаю головою, сподіваючись витрусити з голови маревні думки, – моя нездійсненна мрія. Напевно, це буде найточніший опис того, що я відчуваю.

– Як добре, що я нікого не кохаю. І мене ніхто не кохає, – трохи подумавши, подруга додає: – мабуть.

Трель мобільного телефону перериває діалог. Вибачившись перед Ритою, тягнуся до мобільного та тисну на зелену трубку, приймаючи виклик. А на тому кінці дроту відгукується голос Тагіра.

– Де ти, моя люба жінко?

– Я у Рити. На каву заїхала.

– Нікуди не йди. Я скоро буду.

Зітхнувши, скидаю виклик. А Рита, помічаючи мій настрій, цокає язиком і бубонить, мовляв, легкий на згадці та що для повноти картини не вистачає дзвінка від Єгора.

– Борони боже, – кажу у відповідь. – Такого щастя мені не треба.

***

За пів години Тагір справді під'їжджає до будинку моєї подруги. Попрощавшись із Ритою, поспіхом одягаю шубу та чоботи. І швидким кроком іду до ліфта. Поки їду в кабінці, перевіряю на телефоні журнал дзвінків та повідомлень. Начебто нічого такого, щоб було до чого причепитися, але всередині мене все одно щось клацає, перевертається.

Якщо Тагір колись дізнається про мій зв'язок з Єгором у минулому чи теперішньому… Ох, мені навіть думати про це страшно. Тому я більше не гратиму з вогнем і порву абсолютно все, що нас пов'язує з Єгором. Мій чоловік ніколи не повинен дізнатися правду!

Вийшовши із під'їзду, помічаю чорну іномарку. З боку водія відчиняються дверцята і на горизонті з’являється Тагір, який поспішає назустріч. Виглядає він, як завжди, чудово. Одягнений у все найдорожче та зшите спеціально для нього. Навіть платинові запонки на його сорочці – ексклюзивна робота. Тому що він ненавидить дешеві речі, які доступні абсолютно всім. Тагір любить унікальність та неповторність. Напевно, з цієї причини він так сильно хотів одружитися зі мною, донькою мера Києва. Так би мовити, підкреслити свою статусність та значущість.

– Це тобі, – діставши з салону букет троянд, Тагір вручає квіти й хмуриться, помітивши сліди від його ляпаса на моїй вилиці. – Болить? Може, до аптеки заїдемо, чи краще до лікаря?