9.2

Юля

Ранок починається із наполегливого дзвінка мобільного телефону. Відірвавши голову від подушки, хапаю з тумбочки мобільник і тисну на "зелену" трубку, приймаючи виклик.

А на тому кінці дроту чується схвильований голос найкращої подруги. І спросоння я не відразу розумію, про що говорить Рита.

– Рито, почекай. Коли тобі Тагір дзвонив? Я щось не зрозуміла.

– Посеред ночі. Я ж тобі сказала щойно, – обурено бубонить подруга. – Що у вас там відбувається, Юлю?

– А що ти йому відповіла? – Запитую я, проігнорувавши питання Рити.

– Що ми були з тобою у ресторані, а потім роз'їхалися на таксі…

Полегшено видихаю. І заплющивши очі, сповзаю на подушку. Дурна усмішка розповзається на губах, бо Рита, сама того не знаючи, підтвердила моє алібі.

– Дякую, Ритусю.

– І все? Більше нічого не хочеш сказати?

– Скажу. Звичайно, скажу, але не телефоном. Я заїду до тебе на каву сьогодні чи завтра, гаразд?

– Гаразд, – бубонить подруга і додає: – сподіваюся, у тебе все добре, бо востаннє Тагір так на мене репетував, коли ти кинула цього дурня, втікши в інше місто. Не розумію, чому ти його терпиш? Він же неадекватний.

Посміхаюся, подумки погоджуючись із подругою. Так і є. Мій чоловік психічно неврівноважена людина і з роками стає лише гіршою. Іноді буває в нього ніби сам чорт вселяється. І в такі моменти я намагаюся втекти з усіх радарів Тагіра, щоб мене не зачепило його гнівом.

Тільки встигаю завершити розмову з Ритою, як у спальні відчиняються двері й поріг переступає Тагір. Виглядає він паршиво, наче не спав усю ніч. Волосся на голові скуйовджене, а під очима залягли темні круги.

Інтуїтивно тягнусь до ковдри. Підтягую його до шиї та спиною притискаюся до дерев'яної спинки ліжка.

Швидким кроком Тагір минає спальню і зупиняється навпроти мене. Дивиться незадоволеним поглядом, трохи підтискаючи губи.

Ковтаю в горлі грудку, тому що не знаю, чого чекати від цього монстра. До минулої ночі чоловік не дозволяв собі підіймати на мене руку, але тепер… Я його справді боюся!

Опустившись поряд зі мною на ліжко, Тагір схиляє голову.

– Вибач мені, Юлю. Я вчора перегнув ціпок, – бурмотить тихим голосом, намагаючись не дивитися мені в очі.

– Бог простить, і я прощаю.

– Я… дідько, – хитнувши головою, заривається обличчям у своїх долонях і розтирає шкіру пальцями. – У мене відмовили гальма, коли я подумав, що ти була з коханцем. Я б у житті тебе не вдарив, ти ж знаєш.

– Знаю.

Підсунувшись ще ближче, чоловік бере мене за руку і підносить до свого рота. Цілує повільно, ніжно торкаючись губами. А в мене від страху перевертаються нутрощі. Я боюся дихати на повні груди.

– Що я роблю не так? Допоможи мені, Юлю, – просить чоловік.

– Чим тобі допомогти, Тагіре?

– Скажи, що мені зробити, щоби ти його забула. Щоб назавжди вилучила зі свого серця і впустила туди мене, свого чоловіка.

– Кого я маю забути? – нервово ковтаю.

– Батька своєї ненародженої дитини. Я відчуваю, що він стоїть між нами. Скільки років минуло, але він нікуди не йде з твоєї голови. І я не знаю, що мені з цим робити. Тому що я теж тебе кохаю. Можливо, набагато більше, ніж будь-коли кохав тебе він!