8.1

Юлія

Поки ми з Тагіром їдимо додому, я мовчу. Чоловік теж мовчить, знаючи, що зараз мене краще не чіпати, інакше я вибухну. Моя дочка надто болісна тема для нас двох. І хоч з моменту втрати минуло багато років, біль нікуди не зникла. Вона затупилась, так. Але в моєму серці як була вирва жахливих розмірів, так і залишилася.

Трель мобільного змушує мене пожвавитись і потягтися до сумочки. Говорити ні з ким не хочеться, але на дисплеї світиться ім'я подруги. І я відповідаю на дзвінок.

Рита щебече без угаву, ділячись останніми новинами. А я лише іноді вставляю у її монолог "угу".

– Та що з тобою, Юлько? Нічого не сталося? – хвилюється подруга, відчуваючи мій настрій.

Скошую погляд у бік Тагіра. Він такий серйозний, зосереджений лише на дорозі. Але я знаю, що він ловить кожне моє слово, вбираючи в себе наче губка.

– Нормально, – ціжу через зуби.

– Так… Все зрозуміло. Значить, поруч чоловік.

– Типу того.

– Увечері нічого не плануй, подруго. І передай Тагіру, що я викраду тебе на вечерю у ресторані.

– Рито, це не дуже гарна ідея.

– Пфф, – пирхає подруга, – заперечення не приймаються.

Кладу слухавку. Дивлюся у вікно, відчуваючи на собі тяжкий погляд чоловіка. Він чекає, що я заговорю з ним.

Що ж…

– Рита кличе мене на вечерю до ресторану. Ти не проти?

Запитую у Тагіра, хоча мені пофіг на те, що він скаже. Я вільна жінка і якщо йому щось не підходить, то нехай розлучається. Він знає мою позицію.

– Добре, – сухо відповідає чоловік, нервово постукуючи пальцями по шкіряній оббивці керма.

З шумом випускаю повітря із легень. Ну ось і добре.

***

У "Хмарах" сьогодні забито, просто яблуку нема де впасти. Але для нас із Ритою вже заброньований столик, а тому ми з подругою влаштовуємось на улюбленому місці, у найдальшому закутку на диванчиках.

– Ну, розказуй, ​​Юлько. Що трапилося? – Вимагає Рита, поки офіціант розливає по келихах біле напівсолодке.

Поглядаю на офіціанта. І хоч персонал в "Хмарах" вишколений, ділитися особистим не поспішаю.

Дочекавшись, коли ми з подругою залишимося наодинці, випиваю відразу половину келиха. І тільки потім розповідаю про те, що сталося. Від здивування Ритка відкриває рота і ледве тримається, щоб не вставити свої "п'ять копійок", поки я не закінчу говорити.

– Ніфіга собі в когось зашкварний гумор, – обурюється Рита, використовуючи молодіжний сленг. – А що Тагір?

– Та нічого, – знизую плечима. – Сказав, що це неправда.

– А що ти?

– Що я? – вигинаю брову. – Я теж нічого. Нічого не розумію, подруго. Мені навіть на думку не спадає, кому могло знадобитися знущатися з мене.

– Може, це Тагір?

– Навіщо йому це потрібно? Він, навпаки, намагається ніколи не згадувати про мою дитину.

– Ще б пак, – підтакує Рита, – якби цей покидьок не зіштовхнув тебе зі сходів, то зараз ти була щасливою матір'ю ...

– Не продовжуй, – хитаю головою, – це вийшло випадково. Ти ж знаєш.

Ритка погоджується і розмова на цю тему не продовжується.

Офіціант приносить наше замовлення. І за столом з'являється недовга пауза, поки ми з подругою зосереджуємось на вечері. А потім у Рити дзвонить мобільний. Розтягнувши посмішку до вух, подруга перепрошує, мовляв, дуже важливий дзвінок. І виходить із зали ресторану, залишивши мене на самоті.