Розділ 7

Тагір

– Я так і знав, що знайду тебе тут, – кажу дружині, зустрівшись з нею віч-на-віч недалеко від зимового саду.

Хитнувши, Юля з побоюванням поглядає на всі боки.

– За тобою хтось гнався, люба? – Усміхаючись, беру дружину за руки. – Холодна як льодяник.

– Тагіре, підемо до гостей.

– Не хочу, – негативно хитнувши головою, обіймаю Юлю за талію і притягую до себе. – Хочу побути з тобою наодинці хоч одну хвилину. Бачиш, яке сьогодні зоряне небо? Давай трохи помилуємося.

Тільки встигаю сказати останню фразу, як у нічному небі починають вибухати салюти. Закинувши голову, дружина спостерігає за яскравими феєрверками, а я стаю у неї за спиною і, уткнувшись носом у місце за вухом, відчуваю щастя. Лише ілюзія, та й нехай.

– Ти влаштував для мене салют? – Запитує дружина, коли з нічного неба зникають останні різнокольорові вогні. – Ну і навіщо, Тагіре? Краще б віддав витрачені гроші на феєрверки до дитячого будинку. Там би вони знадобилися більше.

– Хотів тебе порадувати. Жаль, що не вийшло.

Зітхнувши, Юля вислизає з моїх обіймів і швидким кроком прямує до будинку. Дивлюся їй услід і тисну в собі бажання гукнути.

Я знову їй не догодив…

Зачерпнувши долонями жменю снігу, втираю його в собі обличчя. Ейфорія від свята розчинилася разом із силуетом моєї дружини, яка зникла за дверима котеджу.

***

Спустошений після гостей будинок навіює на мене нудьгу. І хоч я пропонував дружині подивитись разом подарунки, Юля навідріз відмовилася, пославшись на нездужання. Тому я сиджу у своєму кабінеті й без особливого інтересу розкриваю коробку за коробкою, поки мені в руки не трапляється одна дивна річ.

Нічого особливого в ній немає – звичайний графічний планшет, яких мої дружина мала чи мало. Річ у тому, хто його подарував. Це здається дивним, тому що я жодного разу не заїкнувся перед Астаховим про особисте, тим паче про хобі моєї дружини. А ще на підкірці спливають уривки святкового вечора, викликаючи в мені всілякі підозри…

Спустошивши черговий келих з міцним напоєм, хапаю зі столу коробку і йду до спальні дружини. Тихо стукаю у двері й, не дочекавшись якоїсь відповіді, заходжу до кімнати.

Повернувшись до мене спиною, Юля лежить на ліжку. І хоч на тумбочці на ліжку горить настільний світильник, дружина міцно спить, заснувши за читанням якоїсь книги.

Підбираю з підлоги паперовий літачок. Виглядає він так, ніби йому вже сто років, але моя дружина чомусь його зберігає в книзі замість закладки. Розглянувши з усіх боків літачок і не побачивши в ньому нічого особливого, крім того, що це запрошення на фотовиставку моєї дружини десятирічної давності, вкладаю назад у книгу. Поправлю ковдру, що сповзла з плеча Юлі.

Затримуюсь пальцями на гладкій шкірі, проводячи лінію вгору-вниз. У сні дружина хмуриться і бубонить під ніс: "Я щаслива зі своїм чоловіком".