6.3

Юлія

Тагір кружляє мене у повільному танці під акомпанемент музикантів. За нами стежать десятки пар очей. Бути під прицілом чужих поглядів – одне з найгірших відчуттів цього вечора. Гірше танцю з Батуріним може бути тільки зустріч віч-на-віч з Єгором. Не знаю, як я тоді спромоглася витримати цей момент. Серце стукало з таким гуркотом, що здавалося, його стукіт було чути всім присутнім у нашому домі.

– Не захворіла? – Запитує чоловік, коли ми завершивши танець, стоїмо посеред зали. – Бліда якась.

Чоловік прикладає зворотний бік долоні до мого чола і невдоволено хмуриться. Я ж чую за спиною черговий вибух оплесків та горезвісне “Гірко”.

Із завмиранням серця, стежу за наближенням Тагіра. Обійнявши мене за талію, притягує до свого тіла впритул. Рукою заривається на потилиці і я тільки встигаю заплющити очі, як на мої губи обрушується поцілунок.

Щільно стиснувши щелепи, намагаюся не пустити язик Тагіра всередину рота, але марно…

Це якесь катування, якщо не сказати більше. Якби мені без анастезії видалили зуб, було б не так боляче, як зараз.

– Кохаю тебе, – каже Тагір після поцілунку і проводить долонею по моїй вилиці, гладить, наче слухняного песика за хорошу поведінку.

Зал аплодує. А я голову боюся повернути вбік і зустрітися віч-на-віч з людиною, чий погляд пропалює мою спину наскрізь. Знаю, Єгор зараз дивиться на нас. І це боляче! Тому що він – той, хто руйнує, але змушує відчувати себе живою.

– Вибач. Я хочу вийти на свіже повітря, – опускаю руки з плечей Тагіра.

Роблю крок, але чоловік ловить мене за зап'ястя, і я вимушено обертаюсь.

– Я проведу тебе.

– Тагіре, – заглядаю в чорні очі, – будь ласка, я хочу побути одна.

– Не хочеш зі мною, тоді йди з мамою, – наполягає чоловік.

– Одна. Я хочу піти... одна.

Неохоче Тагір киває і все-таки розтискає пальці на моїй руці.

Швидким кроком йду залом. Нікуди не дивлюся, і так відчуваючи себе центром всесвіту. Хтось зупиняє мене на півдорозі, аби привітати з ювілеєм сімейного життя, але я вперто хитаю головою і прошу пробачити, мовляв, погано почуваюся.

Накинувши на плечі шубу, виходжу з дому. І лише опинившись на вулиці, на повні груди вдихаю морозне повітря. Рухаюся до зимового саду та чую чиїсь приглушені кроки за спиною. Злюсь, бо Тагір зовсім знахабнів, раз переслідує, адже я сказала, що хочу побути одна.

У зимовому саду заходжу в найдальший кут, де ростуть мої улюблені троянди. Наблизившись до квітів, вдихаю їхній аромат і відчуваю, як починаю заспокоюватися.

– Добре виглядаєте разом, – лунає голос Єгора і я напружуюсь.

Поки Єгор наближається до мене з кожною секундою, я стою на місці, боячись поворухнутися.

– Іди геть, – вимагаю я, коли чоловік зупиняється за моєю спиною.

Він не йде! Я чую його дихання, відчуваю аромат одеколону і дідько… ковтаю.

– Іди, – вимагаю наполегливіше, – нас не повинні бачити разом.

Замість якихось слів, Єгор обіймає мене зі спини й притягує до себе, чому по моєму тілу проноситься хвиля тремтіння.

– Ти обдурила мене, Юлю, – шепоче на вухо. – Говорила, що щаслива з ним, але це не так.

Набираюсь сміливості відповісти:

– Щаслива. Я щаслива зі своїм чоловіком.

Різкий маневр і я опиняюся повернутою до Єгора обличчям.

– Навіщо ти мені брешеш? Я ж не сліпий і все бачу.

– Нічого ти не бачиш, – хитаю головою і намагаюся прибрати з талії чоловічі руки. – Відпусти.

– Поки не скажеш, чому ти мені збрехала, я тебе не відпущу.

– Ти хворий, – посміхаюся. – Або безсмертний, якщо шукаєш проблем. Будь-якої миті сюди може увійти мій чоловік і знаєш, що він зробить? Він уб'є тебе.

– То ти тому мені брешеш? Боїшся, що Тагір мене вб'є?

Не встигаю відповісти, як у зимовому саду відчиняються двері й по приміщенню луною розноситься стукіт каблуків зі словами: “Єгоре Антоновичу, я бачила, як ви сюди увійшли”.