Розділ 48

Дівчина пішла, залишаючи за собою солодкуватих шлей парфумів, стіл залитий сльозами, й документи.

Ці документи виявилися ніби важке каміння, яке спало мені на плечі.

Відчуття було, наче бомба, яка от-от має винести в повітря весь дім разом зі мною, можливо прямісінькою до білосніжних хмаринок, які кожного дня споглядали на людей зі своїх висот.

Завжди в дитинстві мріяла пострибати на хмаринці, доки не дізналася, що всього лише розріджена вода.

Твій таємний коханець: Завтра зустріч? Нічого не змінилося?

Мрійниця: Звичайно, що ні. Кафе "Станція кави". 19:00

А ще ми домовились, що на руки пов'яжемо червоні стрічки, щоб один одного впізнати.

***

Прийшла я до місця призначення на пів години раніше. Кафе було, ніби саме слово "кава" та "затишок". Коричневі скатертини на широких столиках, а на них живі квіти кущових троянд. Стільчики тут плетені з верби, на кожному була м'якенька підкладка та подушечка молочного кольору. Ще тут були полички з книгами на іншій стороні, розвішані по стіни. Одразу ж помічаю новенький примірник автора Джеймса Джойса, але не бачу назви. І Дойла теж одразу помічаю, його відомі пригоди Шерлока Голмса.

А ще я була дуже схвильована, таким кроком в наших стосунках. Надіюся, наша дружба після цього не зруйнується. Можливо, якщо з нашими з Кирилом стосунками буде геть погано, то може щось вийде з Коханцем?

Помічаю, що люди, які тонули в ароматі кави та свіжої, солодкої випічки, почали звертати увагу на мою помітну червону стрічку.

Схиляю голову до низу, краєм ока шукаючи вільний столик, щоб присісти.

Натикаюся на таку ж саму червону стрічку, на зап'ястку в хлопця. Підіймаю очі, і ловлю знайомий погляд зелених очей.

У правому вусі починає шуміти, в грудях серце вирішує станцювати дуже складний танець, де головним його трюком буде пробити мою грудну клітку і вилетіти з грудей.

— Не може бути – кажу, приголомшена, мало не втрачаю дар мови.

Весь цей час Кирил був тим самим Таємним Коханцем. Всі ті фотографії, які позували на сторінці — фейкові!

— Може. Я так і думав. – але я все одно бачу його здивування в очах, та воно швидко минає, залишаючи по собі тільки байдужість.

Це швидко мене тверезить, і я сідаю на проти нього.

— Мені шкода знову тебе розчаровувати. – сумно кажу, розуміючи, що мого хорошого друга, якби й не існує, чи існує, але це та сама людина, яка ненавидить мене.

— Я не розчарований. Можливо трішки, що зрозумів запізно.

Настала напружена пауза

— Що далі? – питаю, мнучи у своїх руках скатертину. – Ти знав, що прийду я?

— Знав. Точніше сподівався. Хотів поговорити з тобою.

І я знову дивуюся.

— Я все знаю. Знаю, що все це Ліза з Мішею, знаю, що вся наша могутня сімейна імперія зруйнована, та мені начхати. Мені просто боляче знати, що ти не довірилась мені, і просто стільки часу брехала...

На моїх віях застигають сльози, ніби на шибках вікон, і я бачу їх. Прозорі, солоні. І я бачу, що він також їх бачить.

— Вибач мені. Я просто боялася втратити тебе. Я кохаю тебе. – ці слова вихопилися самі собою, але я не шкодую. – Документи в мене.
Їх віддала мені твоя сестра.

— Отже...

— Так, вона також замішана в ці брудні ігри, та вона дуже шкодує про це...

— Я дав їй ще один шанс, – я бачу в його очах біль, і чіпляюся в його руку.

— Мені шкода, що стільки людей розчаровують тебе.

— Колись я також багато людей розчарував. Напевне – це карма.

Знову пауза, щоб кожен подумав про своє.

— Я кохаю тебе – це злітає аж ніяк не з моїх губ.

Ми тягнемось через стіл, щоб поцілуватись. Я так довго чекала цієї миті, ніби дощу серед пустелі.

— Що будете замовляти? – усміхнена офіціантка, стояла біля нашого столика і хитро дивилася на наші ніякові обличчя.

Ми були щасливі.