Розділ 46

З самого ранку небо порізало собі вени. Стало важким, ніби сіра плитка з одного із кладовищ.

Мій настрій був жахливий. Я була втомлена й у розпачі. Сьогодні бал.

День пройшов скоро, не встигла оглянутись, як настав вечір. Вулиці вже світились штучним світлом, настільки було темно на дворі.

Я стояла смирно, доки мені підправляли зачіску, якась дівчина, яка добре в цьому розумілася.

Сукня сиділа мені ніби влита. Я була схожа на мармурну статую, настільки зливалася білизною зі своїм вбранням.

До кімнати зайшов Міша, у своєму модному чорному костюмі. Губи були розтягнуті в посмішці, жовті очі уважно вивчали мене.

— Ніколетто, ти прекрасна.

— Дякую. – на автоматі кажу, знову розглядаючи себе в дзеркалі. Висока зачіска додавала мені років, а світлий макіяж все спрощував.

— Вийди. – звернувся хлопець до дівчини, яка уважно розглядала роботу на моїй голові. Вона одразу ж чкурнула до дверей.

Не встигаю отямитись, як губи Міші опиняються на моїх у владному поцілунку. Все повітря з грудей зникає, залишаючи збентеження й переляк. 
Я відсахуюсь, вражено дивлячись в очі свого зведеного брата.

— Що ти робиш?!

— Цілую тебе. Сьогодні я все, що у тебе залишиться. Ти це розумієш? Я не покину тебе – я не вірила своїм вухам. Я наївно вирішила, що Міша зрозумів, що крім дружби у нас нічого не можу бути. Як же я помилялася! – Ми станемо чудовою парою! Я знаю, спочатку тобі буде боляче, але з часом біль мине, і ми будемо закоханою, щасливою парою.

— Зупинися! – кричу, хоч у роті було сухо, а горло стягнуло тугим вузлом – Ти чуєш себе?! Що за нісенітниці у тебе в голові? Я кохаю Кирила, і навіть якщо той покине мене й забуде, я ніколи не буду з тобою. Ми друзі, невже ти забув? Ми говорили з тобою про це.

— Це немає значення. Він покине тебе, ти забудеш його, а я буду поруч. Ти нікуди не подінешся від мене. 
Сьогодні ти будеш чудовою королевою на балу, тільки серце буде твоє розбите, але ти не хвилюйся, я ретельно зберу всі уламки, щоб їх склеїти разом з тобою. – І вийшов, залишаючи по собі шлейф парфумів і гострі колючі слова, які вилися павутиною довкола моїх ніг.

Коли я виходила в машину, Міша вхопив мене за руку галантно відкривши двері. В ніс вдарило свіжим повітрям й запахом жасмину. Я намагалася вхопити більше цього чудового аромату, відкладаючи все погане на хоча б на декілька секунд.

Зустрів нас цілий палац з червоною доріжкою попереду, вздовж якої, ніби солдати, височіли ліхтарі. По між них були розсаджені кущі троянд, жасмину, й інших дивовижних квітів.

— Як добре бути в товаристві таких чудових жінок – з усмішкою сказав вітчим, ніжно тримаючи мою матір за талію. Та відповіла тією ж щасливою усмішкою.

За декілька днів до балу, мамі стало краще, але вона так й не говорила зі мною, ніби мене й не було. Я прийняла це, тихо радіючи, що мене більше ніхто не дістає.

Ми увійшли всередину, ніби в дев'ятнадцяте століття, тільки сучасні сукні руйнували повне занурення в ту епоху. 
Я вирішила перш за все знайти Кирила і все розповісти йому, просити пробачення й все йому розповісти.

Я шукала його очима, вдивляючись в незнайомі обличчя.

— Його шукаєш? – чую голос Міші біля свого вуха. Він схопив мене вище ліктя, з легенькою усмішкою на вустах.

— Відпусти мене!

— Ні. Поводься смирно, інакше зруйнуєш все й розчаруєш мого батька, а він в тобі душі не чаїть.

Я всеодно вирвала свою руку з захвату Вересова й пішла вперед.

Нарешті я знайшла знайому постать, яка стояла до мене спиною.

— Кирил? – серце шалено билося, пульс скаженів, у вухах шуміло, та я продовжувала відважно стояти.

Нарешті хлопець повернувся до мене, обливаючи своїм поглядом, ніби крижаною водою.

— Я вас слухаю. Вам щось потрібно Ніколетто Вересова? – голос холодний, голова трішки схилена в правий бік. Він все знає. Хто йому розповів? Я бачу недалеко Лізу, яка посміхалася салютуючи своїм келихом шампанського. Дідько, Ліза!

Я думала вона підтримувала мене!

— Я можу все розказати й пояснити – нервово кажу, стираючи вологу зі своїх долонь.

— А кому потрібна твоя розповідь? Гм? Мені ні. Вже не актуально. – я бачу в його очах блиск, бачу розчарування, розпач та злість.

— Невже ти повністю повіриш у все, що сказала тобі Ліза?

— Звичайно, що ні. Я знаю, що Ліза твоя подруга, чому б це не було вашою спільною грою? Я думаю так і є.

— Я хочу з тобою поговорити, а потім ти сам зможеш все вирішити – хлопець декілька секунд вивчав мене, але згодився, напевно, через сльози в моїх очах.

— Добре. Ходімо.

Так ми попрямували до дверей в самому кінці залу, де виявилося, була маленька кімнатка з диваном. Кирил попрямував прямо до неї, й сів пронизуючи своїм зеленим поглядом.

— Я слухаю.

Я наважилася почати свою розповідь з самого початку тамуючи сльози.

— Це ж треба! Ми ж навіть у твоїй кімнаті сиділи! Я як дурень сидів під твоїми вікнами, й чекав, коли ти виглянеш до мене. Дивися на темні вікна, й думав, що ти вже спиш, і просто дивився, уявляючи, як ти спиш на своєму ліжку, у своїй довбаній кімнаті. Але ні, ти жила разом з моїм ворогом під один дахом, і мовчала! Ти могла розказати, могла довіряти, так, як я довіряв тобі! Я ще досі впевнений, що це всього лише твоя гра з Лізою.

— Кирил... – я чіплялася за край його білої сорочки, та хлопець тільки відсахувався, ніби я була брудом.

— Чи це тебе Вересов попросив? Щоб ти влізла до мене в довіру, й викрала документи? Га? – під час своєї тиради Кирил стояв напроти мене з лютим поглядом, не даючи себе торкнутися — Але це вже немає значення, тільки те, що ти зруйнувала життя мені, і моїй сім'ї. Вітаю. Не знаю, які твої мотиви, але тобі вдалося! Я більше не хочу тебе бачити, і чути про тебе.

На цій ноті він вийшов з кімнати, і я залишилася сама з мокрими від сліз щоками. В грудях боліло, в самому нутрі вивертало, пекло. Я впала на колінах і плакала, ридала, і просто була розбитою.