Розділ 44

— Отже, ми домовились? – питає приязно Ліза, тримаючи в руках телефон, де було надіслано повідомлення Ніколетті.

— Домовилися. – очі Віолетти блищать в передчутті. – А Кирил не запідозрить нас? Він вже наступив на ці граблі пару років тому. Ти ж знаєш,  я люблю свого братика, і роблю все для його щастя.

— Так, так, звичайно. – Відмахується Ліза від дівчини, ніби від надокучливої мухи. – Все під моїм контролем, можеш не сумніватися. Ти знаєш свою роботу, іншим голову не забивай. Зрозуміла?

— Так! З вас з Кирилом вийде чудова пара! Ми станемо родичками!

Елізабет тільки усміхнулася, тільки  не промові Віолетти, а своїм особистим думкам.

***
Я зустрічаюся з Кирилом в парку, щоб вигуляти свого песика, який встиг вже три рази помітити мій килим, погризти книгу та розірвати подушку.

Ми обіймаємось, і ніжно, протяжно цілуємось, я зупиняюсь перша, соромлячись робити це на людьях.

Якраз коли їмо одне морозиво на двох, до нас підходить дівчина, і міцно обіймає Кирила, а слідом, цілує в щоку.

За цей час, поки спілкувалася з Кирилом, я багато раз відстежувала всі погляди, флірт, який рікою ллється до мого хлопця. І завжди нічого не відчувала. У мене не було ревнощів.

Але зараз мене ніби лавина затопила цими ревнощами. Я стояла як статуя, роздивляючись дівчину, до якої Кирил так мило усміхається, вибиваючи  землю в мене під ногами. Доївши морозиво, я очікувала, коли все буде зрозуміло. Істерити – це занадто для мене соромно. Тому я просто чекала.

Дівчина мала розкішне чорне волосся, яке хвилями спадало на її тендітні плечі. Її очі були зелені, але не такі яскраві як у Кирила. Вона міцно вчепилася в хлопця, тулячись і усміхаючись на весь рот.

Отямила мене від цього всього, хитра усмішка Висоцького, і тихий шепіт на вушко.

— Ревнуєш?

Дівчина нарешті звернула на мене свою увагу, обводить поглядом і кривить свій маленький кирпатий ніс.

— А ти нас Ніколетта, так? Я Віолетта. Сестра Кирила. – протягує свою руку, ніби якась королева. Я спочатку мнуся, але теж простягую свою долоню. Полегшення проноситься хвилею, я навіть починаю усміхатися.

— Так, Ніколетта. Приємно... – не встигаю договорити, як дівчина швидко вириває руку з моєї. Це мені не сподобалося. Я підводжу погляд на Кирила, та схоже, він не помітив, щось друкуючи у своєму телефоні.

— Ну що ж, якщо ми зустрілися тут – вона обводить нас поглядом – то запрошую вас на чай.

Так я й опинилася в особняку Висоцьких. Мармур, срібло, дорогі картини, кришталь, я боялася зітхнути, щоб випадково нічого не розбити, чи не забруднити.

— То ви навчаєтесь в одному університеті? – її погляд швидко бігає, усмішка фальшива. Я їй не подобаюся, це очевидно.

— Так. – хором відповідаємо.

— І як ви познайомились?

— Ніколетта випадково облила мене своїм чаєм, і втекла. Я її знайшов, і змусив випрати свою заляпану футболку. Потім вона завжди забувала це зробити, ми знову й знову зустрічалися, доки почуття між нами не спалахнули – І Висоцький театрально закочує очі.

Тепер його сестра кривить губи.

— І скільки разів вона забувала випрати твою футболку? – питає, сьорбаючи свій чай.

— Десь три рази? Може більше??.. я вже не пам'ятаю.

— Можливо у неї проблеми?

Кирил хмуриться, і прискіпливо дивиться на свою сестру.

— Які проблеми? Що ти маєш на увазі?

— Ну, можливо у них немає пральної машинки? Чи можливо, у неї перші стадії склерозу? – її тон звучить безневинно, але коли вона бачить сердите обличчя Кирила, додає – Не сердься, братику, я тільки хочу тобі допомогти.

— Віолетто! Вийдім, будь ласка, я хочу з тобою поговорити про дещо.

Та дівчину, це повністю не бентежить, вона ніби цього й чекала.

Їх не було десь хвилин п'ять. Я вже встигла допити свій ароматний чай, і з цікавістю розглядала велич цього будинку. Я сиділа на м'якому дивані коричневого кольору, на його бильцях блищали срібні обідки. Зал був розкішним, просторим. Висіла велика люстра, яка переливалася на сонці, кидаючи сонячні зайчики. М'який білий килим, в якому ноги тонули ніби в пухкій перині. (Вони не ходили взуті) Все кричало про те, що тут живуть багаті люди, які знають, чого хочуть від життя. І мене лякало, що я маю з ними щось спільне.

Кирил і Віолетта повернулися. Решту розмови пройшла нормально, було менше сарказму, та якихось приміток з приводу мене.

Врешті, ми попрощалися, і я видихнула. Було відчуття, що я взагалі не дихала, доки знаходилася в будинку. 
Ввімкнула телефон, побачила нове повідомлення. Ліза дала про себе знати. 
"Привіт, Нікусь. Вибач, що не писала, було дуже багато справ!"
"Ти йдеш на бал?)"

*** 
— Я все зробила.

— Молодчинка.

Вона й так знала це.